Розділ «IX»

Отак минав на галері серед важкої праці третій рік і наближався Божий 1618! Увесь час галера плила Середземним морем. Вже щось третій раз змінювалася обслуга корабля, але запоріжці як були, так і далі залишилися на ньому. Тільки прибуло до їхнього гурту чимало нових козаків. Одні з них були давніше попали на галеру, а інших переведено з різних галер чи передано з султанської темниці, щоб замінити тих, які повмирали й були викинуті за борт. Були теж і чужинці, що примкнули до козацького гурту. Вони навчилися по-українськи говорити, пізнали нашу історію, полюбили наш славний народ.

Команда корабля шанувала запорізьку громаду та її “прозелітів”. Бо наші все були солідарні. Всі за одного, один за всіх. Проти будь-якої кривди стояли як один, одностайно. Карали поміж собою тих, які хотіли стати пристосуванцями. Найбільше п'ятнували тих, яким закортіло бути мусульманами.

Через те мали козаки й ворогів. Сам отаман Сулима був прикований майже півтора року з одним кальвіністом з Голландії. Легко воно півтора року словом сказати, але важко життям пережити. Хоч Сулима старався потрохи напоумити єретика, та він не хотів послухати мудрої поради козака. Зразу думав, що козаки, як православні, то мусять бути ворожі до Папи. Він інакше не називав Святійшого Отця як тільки “антихристом”. Але коли йому Сулима та інші пояснили, які вони є православні тепер (тримаються віри православної цілої, не тільки того, що до вподоби, і тому слухають того пастиря, до якого казав Христос тричі: “Паси мої вівці, паси мої ягнята”), то кальвініст став фанатично ненавидіти козаків. Підбурював інших, головно французів, між якими були не менш фанатичні гугеноти, англійців, а навіть іспанців. І з того виникла на кораблі ворожнеча, були навіть бійки. Не знати доки б таке тривало, якби не трапилася одна подія.

Якось наприкінці 1618 року, ранком стали козаки молитися та співати пісні, бо було Введення в храм Пресвятої Богородиці. З нагоди свята молилися досить довго. Турки-наставники ніколи не перепиняли козацьких молитов, хіба вплутався поміж козаків хтось із потурнаків. Того ж дня не було ні одного потурнака, а наглядач Ібрагім Зеле, старий поважний турок, навіть усміхався, слухаючи козачі молитви. Він молодим ще бував, як купець, на українській землі, бачив Львів, Київ, Кам'янець. Пригадував собі ще ті величаві церкви та гомін пісень, що нісся з них у неділі та свята. Тепер молитва козаків була йому приємна, бо згадував любі роки молодості. А коли він бува молився на українській землі, розстелюючи п'ятикратно свій молитовний килимець, то українці терпеливо й уважно чекали, доки він не закінчить кланятися у бік Мекки, гробові пророка.

Аж нараз його думки перервав брутальний вереск.

— Папісти! Ідолатри! Забобонники!.. — І посипались удари. То кричали кальвініст-голандець і Рене, француз-гугенот. При цьому обидва били п'ястуками своїх “сусідів”-українців. Кальвініст напав на Сулиму, а Рене бив Ілька Квачука з Густу, що за Карпатами.

Квачук, щоправда, оборонявся, але Сулима, наче тиха дівчина, не відповідав ні на слова, ні на удари. Здавалося йому тоді, що він стоїть прив'язаний до стовпа, при якому бичували Христа. А Христос не промовив слова, мов те ягня, що його ведуть на заколення. Тому коли Квачук одним ударом притишив Рене, кальвініст кричав далі сам і лупцював отамана. Самі козаки не знали, що сталось отаманові, який міг зробити своєю могутньою долонею те саме, що й дубовою довбнею. Зеле звернув туди всю свою увагу і йому стало дивно, що такий козарлюга дається бити такому хирлякові, як отой голандець. Він зачекав хвилину, але кальвініст не вгамувався, навпаки ще більше розвісила його терпеливість козака. В'язні перервали молитву й чекали, що станеться. Їм видалося, чи часом кальвініст або Сулима не збожеволів, а може обидва нараз.

І не знати як би було воно скінчилося, бо Зеле не рухався з місця, наче заворожений, а наганячів на той час не було. Весла відпочивали й тільки вітрила рухали кораблем. Іспанець Родріґез-і-Кадорна, що сидів за плечима у кальвініста, був великим приятелем Сулими. І якраз тоді, коли на обличчі отамана появилася кров, Родріґез з усієї сили вдарив кальвініста у плечі. Сила удару була такою, що нападник тільки руки викинув і впав зомлілий на лаву.

— Іспанець вбив кальвініста! — крикнув генуезець.

— Так йому й треба! — загуло кілька голосів по-іспанськи. — Нехай не рухає католиків!

А Сулима в тому часі, взявши з черепка трохи води в долоню, поливав обличчя свого напасника.

— Веді люй фа, коме Крісто![15] — з подивом вигукнув римлянин Арекко Антоніо.

Тоді Зеле покликав згори одного з наглядачів. Щось із ним пошепотів, а потім прийшов ключник та перекував Рене й кальвініста на інші місця. Перший мав вже за напарника перса, що нікого не розумів і через те не могло бути мови про якісь суперечки. А кальвініст був прикований разом із другим кальвіністом-женевцем Гаметом.

Із того часу бійки припинилися. Хіба німці-лютерани робили свою шептану пропаганду, але їх ніхто не слухав. Найкраще розправлявся з ними Лесь Мотрин, що колись учився в Німеччині.

— Наш Мартін Лютер здійснив у Церкві реформу, бо Церква була зогнилою, — казав один німець-лютер. А йому на це відповідав Лесь:

— Краще, щоб був своє життя змінив, а тоді брався до Церкви.

— А то чому? Він був великим ученим і генієм.

— Не треба бути аж таким генієм, щоб завернути голову черниці й жити з нею на псю віру! І без науки є такі, що то зможуть.

— Але він на народну мову перекладав Святе Письмо і дав його людям у руки читати. А ваша Церква забороняє Святе Письмо!