Розділ «IX»

По тих словах обидва веслували мовчки, що сил було. Якнайдалі від берега і на широке море. Тоді буде праця.

На жаль, Волох помітив, що змінено наганячів. Навіть керманич корабля, що керував веслярами і вдаряв молоточком на команду, був інший. Якийсь чорний, подібний більше на мурина, ніж на турка. Волох уже цілком втратив надію. Подивився на Сулиму, але той веслував завзято, а з його уст виходила тиха, гаряча молитва: “Боже поможи, а Ти, Пречиста, рятуй своїх синів!”

Було вже по півночі. Керманич пішов нагору, а гребці мали дві годині спочинку. Вітрила гнали галеру. Було ще чути поодинокі голоси вартових нагорі і тих, що дивилися за парусами. Тоді з кутка помосту, де спали галерники, виповзла мала постать із кинджалом у руках. Біля пояса в неї була в'язанка ключів. Постать підійшла до Сулими. Той не спав і відразу пізнав болгарина. Цей дав знак не рухатись. Вправним рухом розкував отамана й подав йому кинджал. Потім Волоха і М'якошинського розковували вже вдвох із Сулимою. М'якошинський із болгарином допомагали звільнитися іншим в'язням, головно козакам. А Сулима з Волохом мали коротку нараду.

— Филимоне, бери собі по п'ять в'язнів і поклади ці бруси на обидві кришки, щоб яничари не мали змоги вилізти. А в разі бою не дайте вибратись їм на допомогу. Я з болгарином Микитою й осаулом піду битися з вартою нагорі. Коли б я загинув, то провід перебирає М'якошинський. Решта бранців із Лесем у проводі роззброюють тих, що сплять нагорі.

— Гаразд, пане отамане, лише тільки б Бог допоміг!

До них підійшов болгарин. Повідомив, що по-перше треба десять бранців, щоб дістатися до складу зброї, яка є за кабіною керманича. Він прорізав стіну туди. Можна без галасу набрати доволі кинджалів і мушкетів. Тому треба було змінити болгарина, який мав завдання ліквідувати варту, а на його місце дати Андрія Стерню та відомого Вусаня.

— Отже, починаємо в ім'я Боже! — мовив Сулима і перехрестився. Всі інші також це зробили. Тоді Василь, Андрій, Вусань і Микита під проводом отамана подались до східців на гору. Нараз застигли. З гори хтось ішов. Причаїлись, але невідомий наближався до сходів. Це був керманич. Поки Сулима дав наказ, керманич уже лежав стиснений Микитою, мов кліщами. Навіть не писнув. На східці підліз тоді сам Іван. Дивиться, маячіє постать сторожа. Дивиться кудись на зорі. Інші вартові далі, і їх не видно.

Мигнула якась постать за вартовим і за кілька хвилин бовхнуло щось у воду.

— Спішіться, чуєте, нанизу вже брязкотить зброя! — мовив до товаришів М'якошинський. Та й справді, на чердак почали вискакувати постаті з кинджалами. Тепер нараз у кількох місцях заплюскотіла вода: то летіли в море вартові й наглядачі за вітрилами. Біля керма став Пилип Гармаш, кухар, і провадив курс просто на північ, до Риму.

А у каютах, у темноті, роззброювали яничарів. Деяких дебеліших просто виводили до весел галери та приковували. Вони протирали очі і не могли збагнути, що діється.

Якийсь старший лаявся по-турецьки, а йому по-турецьки відповідав Волох:

— Що таке робиться? Що зі мною робите? Я не джавр! Щоб мене до галери?!

— Мовчи, бо зараз тебе пішлемо рибам на сніданок.

Нагорі, на чердаку прорізав повітря відомий яничарський вигук:

— Аллах, Аллах!

Спереду корабля не вдалося бранцям роззброїти біля п'ятдесяти яничарів, і вони, прокинувшись, вхопилися за зброю. Почувся тріскіт мушкетів. Хтось засвітив смолоскипа. М'якошинський командував, а яничари напирали. Чужинці-бранці почали відступати. Кілька впало. На ту хвилю надбігли козаки Василь Довбня, Вусань, Лесь та ще кілька. Тепер забряжчала сильно зброя. Чулося, як тріщали черепи, а з борту падали у воду тіла яничарів. Козаки не дали збити себе з пантелику. За пів години чердак був чистий від трупів, хоч не від крові, яничарської й козачої. Більшість козаків мала рани. А Вусань лежав таки неживий.

Від гомону бою прокинулися яничари, що були на низу корабля. Вони почали гукати й кликати, щоб їм відчинили двері. Якийсь козак, що вмів добре по-турецьки, сказав їм бути тихо, бо то тільки напали на корабель морські пірати, але вже їх зліквідовано. Яничари, одначе, не вірили й домагалися, щоб їх випустили.

Скоро кілька бранців-козаків переодягнулися у яничарів і помалу відкрили одне віко. Казали виходити по одному і без зброї. Яничари не знали, в чому справа, але, побачивши уніформи, стали помалу виходити. Але тут їх відразу в'язали, як баранів, і “пакували” до нижніх кают, де були останки тієї п'ятдесятки, що посміла робити спротив козацьким повстанцям.

Наставав травневий ранок. Крім наганячів та керманича веслами, всі недавні галерники вийшли на чердак. Запанувала велика радість. Один одному падали в обійми, а Сулиму на руках носили. Теж дякували болгаринові, що їм допоміг.

— А я гадав, що тебе забрали з корабля, — мовив Лесь.