Розділ «I»

Море кипіло. Довгі, сиві гриви синіх невидимих коней гралися по його розбурханому плесі. Згори густими смугами лилася туча. Було темно мов опівночі, тільки блискавки та громи наче довгі сталеві голки ломились на дребезги й тонули у хмарах хуртовини та глибин Чорного моря. Шуміло грізно море, нестримною каскадою зливане з низьких розгніваних хмар, гуло стотисячами гармат від безуговних громів.

І серед такої непам'ятної веремії опинився козацький флот, що повертався з-під брам Царгороду. Сорока козацькими човнами-лушпинками бавилося море. Наче кусники довгої кори, вони безладно погойдувалися на сірих розпінених гривах, скачучи по хребтах синіх безногих коней.

Одна лушпинка виринула цілою своєю половиною над плесо, над бурун. А друга частина, здається, провалиться поміж тих двох велетенських коней і піде на дно... Вже давно стягнено вітрила. Деякі чайки замість щогли мають тільки кусень надломаного пенька на даху. В кожній чайці води по коліна. Коли б не в'язки очерету коло бортів, то вже певне були б козацькі човни глибоко, на дні непривітного моря...

А там чайкою закрутило і, мабуть, вивернулася... Господи, всі певне пішли під хвилі! Ні, це тільки трісло стерно, вломилось і хвилі вхопили в свій танок чайку. Інші лушпинки віддаляються, наче сполохані, а ця крутиться, наче запаморочена. Вже тих не видно, хоча блискавки освічують ціле море і небо.

До зломаного стерна присувається кілька дужих козарлюг. Обережно повзуть, щоб море не злизало. Причіпають запасне стерно. Щось кричать, та через бурю не почуєш. Біля зломаного стовбура щогли отаман дає знаки руками. Ті, біля стерна, зрозуміли. Прив'язуються линвами до борту і далі закладають таки стерно.

— Господи, поможи нам! — серед бурі кличе отаман, його оклику не розуміють товариші, але на вид працюючих біля керми теж прив'язуються линвами до своїх місць. Кожний свої очі вп'ялює в тих, що працюють коло стерна. Вже, мабуть, учепили?!

А отаман дивиться на зломану щоглу. Там на ній прибита іконка-пергамен. То образ Матері Божої з Запоріжжя. Припав отаман руками і цілим єством до того останка щогли і молиться до Пречистої.

— Мати, не дай пропасти Твоїм синам на морі, серед грому і бурі... Дозволь повернутись у міста християнські, де Твої святині золотом сяють, де діти Твої Тебе з Сином Божим величають...

Знов закрутило судном. Це трісло нове стерно. Ледве заложили і наче патичок луснуло. Тепер стараються козаки широкими веслами кермувати. А чайка тріщить за кожним сильнішим наворотом. Майже всі очі звернені на отамана. Він же серед тієї грози нікого не бачить, а припав до щогли і молиться. То з ним починають молитись інші братчики: “Мати Божа, рятуй нас, воїнів-козаків!”

Вода далі хлине: хвилі солоною рідиною напоюють уста, вуха, очі, а згори, наче з ведра, ллє дощ. Вітер запирає духа. Гудіння громів вуха заглушує. Мабуть, доведеться з білим світом прощатись і вже не побачать вони, молодці, свого краю, родин, Січі славної... Не підуть знову бити турка, татарина.

У чайці вже майже по-вінця води. Вичерпувати не поможе, і нема чим. Та хіба ще та надія, що козацькі чайки дуже добре споруджені, то й надія, що, як не попадуть на скелю, не потонуть.

Біля Остапа Книша, здоровенного козарлюги, нема товариша: як нахлинула хвиля, так і з веслом забрала... Була б і його забрала, але він прив'язався, ще як тільки почалась хуртовина. Він уже їздив двічі на море, був теж серед бурі. Коли б не старий козак Матвій Шило, що разом гребли, теж був би пішов за веслом, як оце товариш. Але той знав, що треба прив'язатися, то вже скорше море душу вижене, а з чайки не викине...

— Та чи то тільки тому вода сьогодні з даху злизала? — міркував Остап. — Може де з половина команди пішла в обійми чорно-синіх челюстей козацького моря...

На чайці не було вже наказів. Про стерно не дбав ніхто, кожний уповав на небо. Якщо Бог їх не виведе з тієї веремії, то ніхто того вже не зробить. Тому Остап за прикладом отамана почав проказувати молитву.

— Нехай діється воля Божа. Ми під опікою Пречистої і святого Отця Миколая!

Одиноку загублену лушпинку цілу ніч термосило море й переслідувала хуртовина. Над ранком дощ трохи перестав падати, хоч хвилі далі перекидались, мов дикі степові коні. Голодні й змучені козаки почали вичерпувати воду з чайки. Робота йшла повільно. Мало хто мав шапку. Все треба було пригорщами робити. Всі без наказу працювали. Води стало маліти. Буруни теж уже так не налітали. Як раптово буря налетіла, так і раптово “втікала”, наче соромилася бідняг-козаків. Нарешті добре розвиднілося. Море стало стихати і за годину виринуло сонце. Кожний відчув, що чайка врятована.

Коли сонце світило, наче дитина розбавлена у своїй розлогій колисці, море стало заспокоюватись, кладучись спати... На чайці виринув зворушливий образ. Навколо зломаного стовпа щогли навколішки стояла ціла залога чайки. Спереду — отаман. Всі без шапок. Очі їх звернені до перґаменової іконки Пречистої, а уста побожно і вдячно співають:

“Не маємо іншої помочі, не маємо іншої надії,

крім Тебе, Пречиста Діво!