Розділ «II»

Сонце вже добре показувалося на небі, як козаки почали снідати. На чайці було чути запах свіжої баранини. А козаки добре зголодніли. Раненько, на світанку, годі було розпалювати на чайці вогонь, бо видно буде і могли б себе запорожці зрадити та, замість баранини, засмакувати турецьких “галушок” із котрої-небудь султанської галери. Але тепер уже все було готове, лише бери та їж. Гармаш Пилип, колись головний кухар замку Вишневецьких, роздавав із справді аристократичною грацією великі кусні м'яса. Та ще й приговорював, що аж запорожці за боки хапалися від сміху.

— Ясновельможному панові каштелянові, нашому чайковому отаманові, перше подання — прошу ласкаво прийняти від найнижчого слуги й підніжка вашої милости високої, Пилипа Гармаша! — почав свої запросини Пилип, подаючи перший кусень отаманові Іванові Сулимі.

Сулима добре знав Пилипа та й сам був вихований у панському середовищі, то й зі свого боку вмів виявити свою культуру кухареві.

— Сердечно дякуємо нашому вельце заслуженому служонцому, панові Пилипові Гармашеві, зі славного міста Белза, в руській землі нарожденному, — відповів отаман.

Подібним чином підносив кухар кожному козакові кусень баранини та приправляв її панським куртуазійним перцем.

Коли вже пороздавав і козаки взялися до сніданку, тоді обізвався вусань: “От, Богу дякувати, баранина гарна! Смакує. Я все кажу, що козак і на морі не пропаде. Ми, козаки, діти Матері Божої... Хай їй буде честь за все!”

— А ясно, без Божої волі нам і волос з голови не впаде! — додав, обтираючи свої уста, осаул Стерня.

— Ну, ну, не кажіть гоп, доки не перескочили, — відізвався з кутка задуманий козак.

— Та ми не кажемо, але гадаю, що наш Пилип, коли б і самому падишахові баранини подав, то б і той не відмовився!.. Тому нам ніде страху нема. Я сам подивився б на оту турецьку цяцю, того їхнього падишаха з ясними очима! — мовив вусань.

— Ой, козаче, хоч старий, але розуму мало! Коби ти хоч часом не вимовив у лиху годину, — не то з докором, не то з острахом промовив задуманий козак.

— Нема зла, що на добре не вийшло б, — відгризся накінець старий вусань.

По сніданку, подякувавши Богові, козаки взялися за весла й наставили вітрило. Вітер віяв рівномірно з півдня. Було тепло й свіжо. Отаман приказав стерновому брати курс на північний схід. Щоб у Кафу або Очаків часом не прибути.

А сам ходив по чердаку та міркував собі щось, плани укладав, щоб тих людей, яких поручила йому січова команда, привезти здорових і живих назад, в Україну.

Було вже пополудні. Козаки трохи спочивали, трохи помагали вітрилу пхати чайку вперед. Осаул Василь Довбня поліз на щоглу направити поперечку та краще її прикріпити.

— Ану, подивлюся, чи далеко видно з того корабельного стовпа? — подумав і оглянувся довкола себе. Якось незручно було дивитись уперед судна, то поглянув за чайку, на ту борозну, що по собі вона й лишала на морі. Поглянув і... отетерів: за ними їхала галера — турецька, воєнна!

Інший би в такому випадку сказав: “Пропали!” Але осаул Василь такої поганої привички не мав. Швидко злізаючи зі щогли, він уже думав над виходом із цієї ситуації. Отаман зразу зрозумів, що Василь чогось заклопотаний.

— Що там? Галера може?

— Так, велика, воєнна, просто на нас жене, позаду.

— Що ж ти гадаєш, Василю, робити? Певне не втечемо.