Розділ «XI»

Рим мав несподіванку; Папа Павло V приймав у себе славних козаків-запорожців з України. Сила народу простувала у бік “Вілли Боргезії”, себто парку зелені й мистецтва, що його побудував родич Папи, кардинал Сціпіон Борґезе.

Ось козаки підходять на північ від Пінчійської брами до головного входу. Над ним видно герби кардинала й Папи. За входом починається перша частина вілли, що зветься “Город Боскареччо”. Ідуть наші запорожці довгою й тінистою алеєю тополь. Там бачать фонтан, що струмує у печері, викутій у скалі. Вона увінчана орлом і чотирма великими кленами. Попереду тягнулися інші алеї, подібні до першої. Цілий город “Боскареччо” був поділений на квадратові ділянки, обмережані плотом, насаджені лаврами, кипарисами, кленами, соснами й дубами.

— А дивись, на поперечках алей є округлі майданчики з фонтанами, а навколо них — чимало статуй! — кликнув М'якошинський отамана.

— А то панове-козаки, — інформував римський прелат, — оті статуї представляють увесь Олімп. А там біля муру є укритий дорійський храм круглої форми. Бачите?

— Так, преподобний отче!

— У цьому місці 1614 року приймали іспанського амбасадора, його пригощали у віллі обідом. І тут теж цього року буде Папа й кардинал Борґезе пригощати обідом... Знаєте кого, доміни?

— А нам звідки це знати? — відповіли по-латині козаки.

— Вас, панове козаки-запоріжці!

І справді, як підійшли до касина, то в тіні дерев були поставлені довгі столи на п'ятдесят і кілька осіб. Козакам казали зайняти місця. З одного боку сів сам кардинал Сціпіон у пурпуровій мантії та кілька прелатів, а далі посідали чубаті братчики. Між церковними достойниками був один бородатий грецький священик. Він встав і голосно прорецитував по-грецьки “Отче наш”.

Козаки потихеньку шептали собі своє рідне “Отче наш” Перехрестившись тричі, почекали на духівників, які перші сіли. Отаман Сулима й М'якошинський із Довбнею сиділи біля самого кардинала.

Цілий ряд слуг почав доносити страви. Найперше подано славне італійське бродо, себто юшку, а після неї пасташуту[24].

— Нехай їм це і те, тим італійцям, — каже один козак до іншого, що сидів напроти. — Дивись, як вони ложкою притримують і вилками ласують ті свої “галушки”.

— Пробуй і ти навчитися, то потім вдома своїй Марині скажеш, щоб тобі таку пасташуту щодня варила...

— Ну, брате, не жартуй, мені смакує найбільше наш борщ та козацька каша!

— Де тобі до козацької каші тепер! — докинув Семен Макітра.

— Або що? Я навіть тут у Папи на обіді не погордив би кашею!

— Так ти тільки кажеш, але ти вже відвик і від борщу, і від каші...

— Що таке кажеш? Чи не випив ти часом забагато того орвієті, що нас частували ним італійці біля брам Риму?

— Ні, правду кажу, ти як приїдеш додому, то жінці скажеш варити такі страви, як на галері: устриці, пригнилі, стухлі гарбузята та недоїджені каштани...