Розділ «VII»

Неділя пополудні. Липневий день. По садках гудуть бджоли, зносячи золотий нектар у свої запашні вощини. Понад вишнями літають комахи. А на полях стигне збіжжя. Місцями вже стоять копиці. По Кульчицях лине пісня хлопців та дівчат. Ось ідуть вони попри хату Сулимів. Старий Самійло сидить на призьбі, а стара з найстаршою дочкою гуторять на плахті під вишнею. Дівчата і хлопці гуртом доходять до воріт.

— Тітко Оксано, а пустіть до нас вашого студента! Пустіть із нами трохи побавитися, — просять дівчата.

— Та пустіть, дядьку Самійле! Ми вже так довго не бачили вашого Івана, — просять у свою чергу парубки.

— Або ж я його тримаю? Гукніть на нього. Він десь тут крутився.

Іван чув прохання і дівчат, і хлопців. Бо стояв у садку й вітався зі своїми деревами. Він ледве передучора приїхав із братської школи на вакації. Яке ж тут усе чарівне в тому батьківському домі! Дещо змінилося, а дещо таке, як лишив перед восьми місяцями. Підніс яблуко з-під молодої яблуні, що того року вперше почала родити.

— Іване! Івасю-ю! — гукали за воротами молоді хлопці й дівчата.

— Вже йду! — відізвався Сулима, поважно виходячи до воріт.

Уже за ворітьми. Вітається з хлопцями, підступають і дівчата. Між ними рожевощока Параня. Вона якось соромливо споглядає на Івана.

“Ох, як би він знав, що я за ним плакала”, — думає дівчина. Але вона того нікому не скаже, бо то й перед собою соромно їй...

— Розказуй, як там тобі в школі! — просять хлопці. — Ходім на колоди біля церкви. Там зараз на вечірню дзвонитимуть...

Вже вони на вечірні. Вся церква співає “Світе тихий... Сподоби Господи...” І старенький панотець читає отпуст: “Яко благ і человіколюбец!”

Знову повертаються на колоди. Дехто з молоді йде до хати, мусить помагати біля господарства. Інші лишаються, співають. Та й Іван співає нових пісень, що навчився у братській школі. Темніє, вечір. Починає соловейко свої пісні розводити. Сулима вертається до хати...

Біля воріт чує голос:

— Івасю! Івасечку! — тихий дівочий голос.

Обертається, а біля нього Параня. Тепер він пізнав, що це вже не те дівчатко, що колись бавилося з ним, ще як був маленьким. Ні, це висока, ставна та доросла дівчина.

— Параню? Що тут робиш?

— Я тобі щось хотіла сказати...

Раптом Сулима прокинувся. Запекли плечі від таволги. Закричав турок-яничар.

— До праці, джаври! Гадаєте, що ми вам будемо тільки їсти давати, а ви будете хропіти на цілий Босфор? Ми вам зараз покажемо! Беріть весла у руки, виїздимо! — покрикували наганячі.