Розділ «VIII»

“Дивна та людська природа, — думав собі кожний із галерників, — як то людина хоче жити”. Хоч у неволі, хоч терпить на галері, хоч рани від нагаїв і таволги майже не гояться, а все таки серед таких обставин кожен молився: “Господи милосердний, не дай пропасти в морській глибині” І то молилися навіть ті, що нераз серед чорної зневіри скаржились і казали: краще смерть, ніж таке нужденне животіння.

Не тільки це було дивним, але можна ще було зауважувати, що стихія і її сила зближає людей до себе. Навіть оті турки чи араби, а між ними є нераз людиноподібні звірі, то по бурі щодо галерників виявляли якусь прихильність, хоч не одному з них важкувато було її показати. Усміх міг бути щирий, але показувалося нікудишнє скривлення уст і перекривлене обличчя.

Містер Джеймс теж був задуманий. Нераз йому здавалося, що тільки в них, шотландців, є такі важкі проблеми, а в інших народів йде все гаразд. А тут виходить, що кожний має свого боляка, що йому допіка! От хоч би ті козаки! Що то за шляхетний народ! Які вони солідарні. Як один одному помагають і як один за одного стоїть, які великодушні! А проте теж мають свої журби та ворогів, і ще більше в них заплутані проблеми під тим англійським пануванням.

Такі думки зродились у шотландця не тільки в розмові із Сулимою, але й із того, що багато козаків знає турецьку мову і розуміються вони неабияк на морській справі. То що їм буде, як один із них зголоситься до турків і скаже: “Я буду вам, як керманич корабля чи доглядач гребців” Ті зараз йому скажуть: “Гаразд, але треба буде муслемом стати”. А він може легко сказати: “Мушу приготуватись”. А ті нічого не матимуть проти цього. А поки він приготується до муслемства, то може за той час усіх яничар перебити разом із козаками. І так може своїм потаємно помагати. А турки на такі пропозиції тільки чекають. І козакам би легше стало. А тут ні один! Козак скорше буде просити наглядача, щоб прикував його до весла двох слабуватих чи хворих веслярів, щоб таким чином легше було хоч одному. Але ніколи не стане служити ворогам.

І про ті свої питання шотландець перешіптувався з отаманом. А Сулима йому каже:

— Слухайте, містере Джеймс, чи ви часом ще чогось не зауважили між моїми земляками?

Джеймс думає і довго мовчить. Нарешті, як пройшов вартовий араб, каже помалу:

— Мені здається, що у вас панує висока релігійність у масах. Особливо почитания Матері Божої. Того, на жаль, я не спостеріг між сербами чи навіть італійцями...

— Ви добрий спостерігач, пане Гавкінс, але при цьому може ви ще щось таке доглянете, чого ми, українці, в собі не добачаємо.

— Не можу певне сказати, пане отамане, але у вас бачу ще сильно розвинений інстинкт вселюдської зичливості...

— Як ви то розумієте?

— А то хіба вам прикладами виясню. Ви бачили, як нам по бурі видали кращий харч. І як різні італійці, Волохи, серби чи навіть французи та іспанці той харч сквапно поїдали? Правда? Ви часом теж спостерегли, як козаки, з'ївши трохи того харчу, ховали його. Зберігали. А при цьому сьогодні зранку я зауважив, що отой ваш вусатий земляк дав добру частину збереженого харчу не тільки своєму хворому товаришеві з чубом на голові, але й тому італійцеві, з яким поки-що тільки з допомогою рук розмовляє. Хоч італієць здоровий та, мабуть, учора дістав більшу пайку, як отой ваш вусань...

— Але якось не випадало йому не дати, коли він сидить напроти, — відповів Сулима.

— А чому той поляк чи литовець не тільки своєму товаришеві-землякові не дасть, але ще вчора зробив бучу за дві зогнилі оливки й половину каштана? Що, може не прибігало аж двох арабів молотити їх куди попало?

— Бачите, пане Джеймсе, нам Господь дав якесь інше серце! Ми можемо бути у війні дуже хоробрі, на якому-небудь човенці попливти у море, можемо бути тиждень без хліба і води, а зимою босими ногами по снігу ходити. Але не можемо ближньому, хто б він і де не був, виявити незичливість.

— А, бачите, то ваша суттєва риса. З одного боку вона славна, з другого ж — фатальна для вас.

— Але ж, пане, як ми можемо любити тільки себе, свою дружину, дітей, родину, своє поле й хату, а бути несердечними щодо таких самих, як ми, які теж мають родину, край, і теж щось люблять? А до того ми ж діти одного батька — Господа на небі!

— Але якби то всі так думали, то так, а ви бачите, що інші є радше двоногими хижаками, ніж людьми.

— Але це нас не може виправдати, щоби бути такими. Зрештою, чинити добро ніколи не можемо назвати фатальним. Якби ви знали, серед яких небезпек ми живемо і як кожний хоче нас у ложці води втопити, а проте ми таки ростемо й сміємось і тішимося життям. Це тільки плід тієї вселюдської, як ви мовите, зичливості. То ж найбільший чар козацької нації. І нас буде боліти не так чужа окупація, репресії, муки, каторга, як те, коли б хтось, нехай навіть і наш найщиріший приятель, хотів би у нас цю питому рису викоренити!