Розділ «XV»

Була темна ніч. У вартовій кімнаті Кодацького замку, що його поставив польський гетьман Конєцпольський пильнувати козаків, сиділо кілька вояків і підстаршина драгунів. Грали в карти, а сторожувати їм і в голові не було. Правда, два вояки ходили біля брами на мурі. Але вони собі тут спокійно та безпечно забавлялись. Бо хто смів би напасти на такий нездобутий замок, як цей Кодак? Та ж це чудо військової техніки останніх часів. На будову його весь свій талант вклав відомий французький інженер Гійом Лавасер де Боплян. Замок стояв коло першого дніпрового порогу, недалеко устя Самари-річки, на високому правому березі Дніпра-Славути. Берег там рогом вганяється в ріку, примушуючи її робити круте “коліно” Навесні почалася праця, а вже у липні тут могли приміститися два ескадрони драгунів під командою французького старшини Маріона.

Той вражий Маріон мав завданням не тільки не пускати запорожців на море гуляти, але ще й найшлися сили на сухопутне приборкання козацької сваволі. Не тільки казав бити з гармат по козацьких дубах, що пропливали повз Кодак, але й рибу заборонив ловити, на звіра полювати, а непослушних заковував у ручні й нашийні кайдани.

Двадцять козаків мучилися в кодацькій тюрмі і вночі просили, щоб Господь вирвав їх із ляшської неволі на вольний степ і вольну землю. І вислухав Господь їхні молитви. Якраз отої чорної ночі з чотирьох сторін підкрадалися під замок козацькі загони. Кожний нарахував по 200 чоловік, себто кожний мав стільки, що було всієї залоги Кодака. Тільки не тягнули козаки за собою гармат, облягати ж Кодак ніхто з них не збирався. Вони мали на думці одним махом захопити фортецю та зробити їй “амінь”.

Козаки М'якошинського наступали з верхньої течії Дніпра. Тут було чимало плавнів і можна було легко скритися в їх гущі. Подібно було й у сотні Волоха. Вони заходили замок із східного боку. Тут треба було тільки видряпатися по високому березі. Не один козак потовкся, коли необережно наступав на мілку землю і посунувся майже до ріки. Найпоганіше було з півдня і з заходу. Головно з заходу, звідки простягнувся голий степ: видно ж далеко навіть корчики трави, не то козацьку дебелу постать.

Західну групу вів Довбня. Властиво не вів, бо всі сунулися на животах і що крок у прислухалися, чи не почують сигнал південної групи, яка мала захопити браму. Цією групою керував сам отаман Сулима.

Години помалу минають. Козаки зробили великий марш, бо прийшли з-за річки Самари, де вже кілька днів сиділи скриті в дубовому гайку й очеретах. Тепер, хто де міг, відпочивав і готувався до розправи. А може не вдасться? Бо хоч усі знали спритність Сулими, таки були одурманені фальшивою чванливістю поляків, що, мовляв, Кодак не до здобуття людськими руками. Один Сулима був спокійний. Він вибрав кількох козаків і з ними посувався помалу до брами. А команду відділу мав Лесь.

— Помалу вперед і слухати, чи не ворушиться щось коло брами, — дав накази своїм товаришам.

— Нічого не чути, — каже козак спереду, — мабуть, поляки солодко сплять, бо й самі вірять, що Кодак жодна людська сила не здобуде.

— Мабуть, правду кажеш, — прошепотів по хвилі Сулима, — але просуваймося далі.

— Отамане, ми вже коло рова з водою. Там на дні гострі палі, лише хто би не посунувся, бо тоді все пропало.

— Має хто аркана?

— Ось, отамане, маю довгий. Тільки хто буде кидати на той пень, що там стоїть?

— Хто має охоту, нехай пробує щастя. Всюди тихо, а шум порогу заглушить наші рухи.

— Я кину, отамане, спробую щастя, — відізвався молодий козак Грицько Самосій.

— Тільки не прогав, бо бачиш мою шаблюку?

— Він не прогавить, отамане, я його добре знаю, — сказав знову другий козак.

— Та нехай, пробуй в ім'я Боже.

По тих словах козак Грицько Самосій уложив відповідно аркан і справно кинув.

Захуркотів у повітрі шкіряний шнур і вдарив по пеньку на другому боці. Всі присіли в очікуванні. Грицько легесенько потягав до себе кінець аркана, врешті проказав: “Зачепив за пень. Кіньми тягнути, то не вирветься”.