Розділ «IV»

Ледве сіріло море, як козацький флот почав збиратися докупи по жахливій учорашній бурі. До дня назбиралося яких 35 чайок. Море успокоїлося і коли зійшло сонце, можна було бачити велику кількість чайок посеред моря на темно-синій тафлі козацького пелагу, як називав Чорне море запорозький писар Онуфрій Калиновський-Бобрик.

— Он чайка курінного Кожуха, бачиш Грицю! — звернув увагу свого товариша дебелий вусатий козак із чайки Остапа Дубового.

— Бачу, але, мабуть, згубили гармату, бо на передку порожнє місце. А то знаєш, як блищала їхня гордість, ота мосяжна добра гармата-гаківниця.

— Але ще певне більше братства погубилось, — додав перший.

— То певне. Вода не питає. Змиє, як учора на нашій чайці кухаря. Подавав сухарі, і так поплив. Шкода, що пів бочки сухарів пропало разом. А не міг то каменем сидіти...

— А я прив'язався добрим мотузом до чердака. Раз, як нахлинула вода, то гадав, що мотузка мене задушить.

Такі чи подібні розмови велися на всіх чайках. Отамани приводили до ладу кожний свою чайку та людей.

Багато люду забракло. Так, на чайці Змія вода поглинула дванадцять братчиків, а з уманського куреня, на чайці Коровая, вхопила трьох. Навіть не отямились, як уже були під водою.

Декотрі чайки не мали гармат, як, приміром, курінного Кожуха. Щось сім було без щоглів. Вітер, наче тріску, скрутив, і пропало.

Найгірше було тим чайкам, де вода забрала сухарі. Їсти хочеться всім, як вовкам, а тут ані крихти хліба.

— Курінний Чайка! А курінний, — кричав на весь голос кухар із Платонової чайки, де плили самі черкашчани.

— Чого ревеш, як на ярмарку в Києві? — питає Чайка.

— Хліб Чорне море позичило, але тепер не має як віддати. Тож позичте нам бочку сухарчиків. У вас людей поменшало.

— Чекай, погляну чи для моїх ще вистачить, бо в нас також одну бочку з двома козаками вхопило ревуче плесо.

— Добре, під'їдемо ближче.

За хвилину обидві чайки, наче сестри-близнючки позчіплювались і з одної чайки на другу перекотилась бочка сухарів. Козаки зраділи. І при тому розмовляли з тими, що їм хліб пропав, а вони позичали.

За яку годину знову приплили ще три чайки, які були через бурю відбилися трохи на схід. Отамани по всіх чайках почали проказувати подячну молитву. Нісся подячний гімн до Бога й Пречистої Матері, що помогли у такому великому горі та врятували від неминучої смерті на морі.

З деяких човнів навіть чути було голосні пісні, як от “Не маємо іншої надії”, або “За всіх молишся, благая”. По молитві кухарі почали роздавати сніданок. Море було спокійне, чайки поважно похитувалися по горошкуватих хвилях, а козаки, позавивавши свої вуса за вухо, снідали, що Бог дав. Одні їли чисті сухарі, інші мали до сухаря в'ялену рибу, а ще інші навіть чарочкою вина запивали.

Неспокійні були тільки отамани чайок. Щораз то поглядали на широко усміхнене, мов дівчина, море й спостерігали, чи не їде отаманська чайка.