Розділ «XII»

Була неділя. Наші козаки повставали рано. Повбиралися й вишикувались перед палатою, що її віддав сам Папа Павло V для “чубатих гостей”. Коли всі були готові, виступив отаман Іван Сулима та так промовив до козаків:

— Товариші-лицарі славні запорізькі! Сьогодні свята неділя, йдемо всі спільно на Службу Божу, що її відправить отець Йоаким Княжич, недавно висвячений український священик із грецької колегії. Служба Божа буде в базиліці святого Климента. Там теж буде той священик сповідати. Як би хто бажав свою душу очистити з гріхів і запричащатися, то на це має нагоду. Сніданок буде на подвір'ї климентської базиліки. А його приготують нам ченці.

— Добре, батьку-отамане! Вже пора і нам кращим християнським життям зажити, — вигукнуло козацтво.

За хвилину від Квіриналу, де мешкав тоді Папа, вийшла колона вусатих лицарів у папських мундирах синього кольору із жовтими поздовжніми пасками, а попереду три хорунжі несли жовтий прапор із синім козацьким хрестом. За прапором у гарному жупані йшов Сулима, по боках — М'якошинський і Довбня.

Римляни ставали по боках вулиць та приглядалися славному нашому козацтву. Час від часу якась пані чи римська дівчина подавала славним воякам України квіти. А чета козацька не спинялася. Маршовим кроком уже досягала румовищ римського форуму “Форо Романо”. Сулима з товаришами сповільнили кроки і дозволили козакам іти повільніше. Навіть говорили стиха. Самі ж провідники думи свої думали. Вони бо знали історію Риму з книжок ще зі шкільної лавки. І тому тепер дивилися на прочитане колись, як на дійсне, що його тепер можуть побачити. Он поламані колони, якісь безногі і безрукі статуї. Місцями ще видно мозаїку. А там височіє порослий малими деревцятами і травою мур. Ще трошки, і по правому боці буде базиліка Максентія, себто того цісаря, що його побив біля мульвійського мосту імператор Констянтин. І після того християни вийшли вперше з катакомб. Знову ж трохи далі бачать тріумфальний лук Тита.

— Це той Тит, що Єрусалим узяв?

— Авжеж, і йому тут збудували такий пам'ятник перемоги. А кажуть, що він мав бути добрий, той римський кесар, бо як через день не зробив доброго вчинку, то ввечері казав: “Я втратив день”.

— А чий це другий лук?

— Це лук Константина, що дав свободу християнству.

— Але сам мабуть охрестився аж на смертній постелі... Хоч ще 313 року переміг хрестом свого суперника.

— Так, політики завжди були політиками, а рідко коли християнами. Наш же Володимир не тільки прийняв християнство, але й навернувся, бо й сам охрестився, а потім організував хрещення киян.

— А що це? Той округлий будинок? — спитав козаків Сулима.

— А то якась палата мусить бути, — відповів Стерня.

— То, голубе, не палата, а останки славного Колізею. Це найбільший пам'ятник старовинного Риму. Його почав будувати ще лютий Веспазіан, а відкрито Колізей для використання за імператора Тита у 80 році. Зразу він називався амфітеатром Флавія та лише у VIII віці почали називати його Колізеєм через саму його величину а теж через величезну статую Нерона, що стояла тут побіч. Колізей використовували для ігрищ і вистав. Посередині була сцена, де билися гладіатори. А інколи билися вони не тільки між собою, але й зі звірятами. Тут на початках християнства загинуло багато мучеників, яких пожерли дикі хижаки. Колізей міг вмістити 50 тисяч людей і сьогодні, щоб могли оглядати ці ігрища.

— А ви, отамане, чули ту історію про невільника, що його не хотів лев пожерти?

— Може й чув, але не пригадую. Коли хочеш, розкажи, хоч уже до базиліки святого Климента недалеко.

— Коротко розкажу, щоб потім не забув. Ото був утік від якогось пана невільник і переховувався у північній Африці, у пустині. Одного разу попав він до печери лева, але той не кинувся на невільника, тільки зойкав-скавулів і дивився на свою лапу. Невільник відважився підійти до хижака й побачив, що лапа лева ятрилася через те, що в неї залізла велика колючка. Невільник витягнув її й перев'язав лапу. Лев тим так зворушився, що потім приносив утікачеві їсти, щоб той міг продовжувати своє нелегке життя. По якомусь часі зловили того невільника та засудили на пожертя звірюкам. За великого натовпу глядачів виведено на арену засудженого й випущено лева. Та лев замість того, щоб кинутись і люто пошматувати свою жертву, прибіг до перестрашеного на смерть невільника та почав його лизати. Всі дуже здивувалися. Почулися крики: “Дарувати життя засудженому!” Імператор запитав, що це за диво, що лев не хоче пожерти невільника, хоч від довшого часу не діставав їсти. Невільник зараз пізнав свого “приятеля” з пустині та розповів усім свою дивну історію. На просьбу зібраних кесар звільнив обидвох.

Коли Стерня закінчив своє оповідання, козаки вже були дійшли до церкви. Церква святого Климента — це вельми давня римська святиня. Складається з двох церков: одної нижньої і одної верхньої. Козаки вступили до останньої. Тут усі почали побожно хреститись і молитися. Багато козаків клячали та билися в груди. Біля престолу, що має бальдахим на чотирьох стовпах, стояв о. Йоаким і сповідав. Сповідь тривала довго. Вже високо піднялося римське сонце, вже певне давно минула 10 година, коли отець Княжич закінчив сповідати. Тоді почалася підготовка до торжественної подячної Служби Божої. Крім отця Йоакима, були ще тут три українці, яких прийняв до грецької колеги Папа Павло V на те, щоб наше священство було освічене та добре підготоване до своєї високої місії.

По закінченні сповіді самому Сулимі стало дивно, яку то переміну побачив він між своїми козаками. Колись, як ще був на Січі, то стільки наслухався, від тих навіть, що сьогодні сповідалися, різних насмішок на унію. А тут “одним махом” усі стали уніатами. Він же виразно казав ще вчора, що сповідатиме український священик-уніат.