Розділ «XIII»

— Цю церкву поставив Віньйола, — говорив священик-Єзуїт козакам, — почавши з 1568 року. І ця церква Ісуса Христа (дель Джезу) стала прообразом барокових церков. Коли ж цей архітектор помер, то церкву закінчив Іван дель Порта у 1584 р. Він спроектував купол і величавий фронтон церкви.

— То, мабуть, буде найбільша церква в Римі? — запитав М'якошинський.

— Так, найбільша і до неї присилають дари монахи-Єзуїти з цілого світу. Ви бачите оте дороге каміння й оті престоли, що аж сяють золотом? Так, усе те прислано з американських та індійських місій.

— А багато тепер Отців Єзуїтів? — в свою чергу запитав Сулима.

— Маємо тепер 32 провінції і понад 13 тисяч членів. Нашим головним настоятелем є отець Клавдій Аквавіва. Теперішній Папа добре ставиться до нас. Оце 1609 року проголосив блаженним Ігнатія Лойолу, нашого засновника, а теж почали вже беатифікаційний процес щодо Люїджі Гонзаґи та Станіслава Костки.

— А ми цікаві були б, як там в Америці розвивається християнство? — спитав Волох.

— Там через поміч іспансько-португальських володарів Церква добре розвивається й матиме вже до 10 мільйонів вірних. Найкраще становище Церкви в Мехіко та у Центральній і Південній Америці. Для піднесення краси церков спричиняється казкове багатство тих країн, але одночасно призводить воно до різних надуживань. Як от вислані місіонери не все на час прибувають на місце призначення, так що Папа 1609 року карою викляття погрозив таким. А також монастирям, які не могли утримати бодай 8 ченців, то Вселенський Архиєрей погрозив ліквідацією.

— А які ж ще монахи працюють на місіях?

— Домінікани, Франціскани, Капуцини. Наші, з Товариства Ісусового, почали працю в Канаді між індіанами-гюронами, але англійці знищили їх місії. У Бразилії знову ми створили так звані “редукції”, чи такі великі селища, де живуть під нашим доглядом індіанці і ми можемо їх так легше катехизувати. Між ріками Парагваєм і Уругваєм засновано 1610 року перші такі редукції, повністю незалежні від місцевої колоніальної влади, а залежні тільки від короля Пилипа III. Та найбільше перешкод мають наші священики від тих портоґезів, що ловлять індіанців на працю до плантацій, так званих мамелюків. Вони, щоб мати потрібне число рук до праці, привозять з Африки цілі кораблі муринів. Між муринами працюють наші два священики — отець Петро Клявер і отець Альфонс Сандоваль.

— А що то за поголоски йдуть, що, мовляв, парагвайські редукції, то установи Єзуїтів для пошукування золота по тамошніх сторонах?

— Так, такі поголоски сильно розповсюджені, одначе вони безпідставні, бо сам король очолив був комісію, яка цю справу перевірила. Але не могла знайти провини...

Оглянувши монументальну церкву, подались запорожці до Ватикану. Тут якраз велася будова церкви святого Петра. 1506 року розібрано стару церкву і почато працю над новою. Браманте зробив план церкви на підставі грецького хреста, але потім Рафаель уклав план на основі латинського. По ньому Перуцці знову повернувся до грецького хреста, але Саналльо назад, до латинського. Михайло Ангел ще таки запозичив первісний план, але тепер спроектував Мадерно остаточно церкву у виді подовгуватого хреста. При цьому треба було розібрати решту старої Констянтинової базиліки та перебрати з неї старі пам'ятки й мощі святих, а також тлінні останки Пап. Почато працю від фасаду, а потім ведено праці всередині базиліки. Бувало, що по 700 робітників щоденно працювало при ліквідації старої будови і при кладенні травертину при новій. Цілі ліси дерев звезено на місце будови. То справді була найбільш величава праця Папи Павла V.

Козаки ходили та оглядали будову. Молилися перед старовинними пам'ятниками й мощами святих, які спочили у цій великій церкві. Ходили і на гріб святого Петра. Тут щиро та гаряче молився сам отаман. Довго на нього чекали товариші, але він не відступав від “підземного” вівтаря. Із замкненими очима, похиливши голову, попав не то в захоплення, не то в глибоку задуму. Йому здавалося, що перед тим старинним гробом апостола вирішується доля не тільки його життєвого шляху, але й цілого українсько-козацького народу.

Ось йому здається, що відкривається підземна печера і з неї виходить поважний старець із ключами Божого царства у руці та починає говорити:

— Отамане! Боже Провидіння покликало тебе так само як мене і як мого товариша Павла, апостола народів, щоб ти поніс Боже світло між свій народ. Його тримають у темноті новітні фарисеї й садукеї з польського, московського і таки свого українського панства. Вони полюбили більше людську славу, як славу Божу, а скорше полюбили більше минущі, дочасні добра, як вічне й одиноко цінне добро твого народу, яким є правдива Христова віра. Тому ти маєш цю правду понести перед ними. І тебе колись зв'яжуть і поведуть тим шляхом, яким ти не схочеш іти. А це на те, щоб ти перед своїми противниками показав дорогу, яку вибирає твій народ. Але будь мужній, бо першим ворогом будуть таки ж твої брати. Вони те саме з тобою вчинять, що зробили з Христом, зі мною й тисячами інших визнавців імені Божого Сина!

— Блаженний Петре, коли така Божа воля, то прийму на себе і те свідчення, хоча б воно мені коштувало і життя, бо ж шукаю я правди і для правди тільки хочу жити і до тієї правди бажаю приєднати мій народ. Своїми молитвами, Верховний Апостоле, поможи мені!

— Я поможу і поможе кров того, якого ти у Вільні пізнав і бачив!

Сам Сулима не знав, чи довго він молився, чи ні. Але коли почув руку М'якошинського, яка помагала йому підвестися, то закляклі коліна свідчили, що він перебув перед лицем “небесного ключника” принаймі добру годину. Був увесь змінений на обличчі, а його очі разило денне світло. При допомозі товаришів повернувся на місце проживання і того дня майже з ніким не говорив. Увечері пішов до каплички і довго молився перед образом Пречистої Діви Марії.

— Отаман мусів захворіти у церкві святого Петра, — казав Микита до Волоха, — бо я ледве його зміг піднести. І потім цілий час поводився так, наче б був непритомний.