Розділ «V»

Вже другий тиждень сиділи козаки в темниці і про свою долю не знали. Чи дадуть їх на галери, чи може через те, що не виявили команданта, повісять на гаках серед царгородського майдану? А може почетвертують і порозсилають по всіх турецьких містах?

Це найбільше журило Сулиму. Не так дошкулював йому брак води, чи погані харчі, але дивитись на своїх замучених товаришів він не міг. Часом, хоч не хотів спати, закривав очі і думав. І видумати нічого не міг. Коли вже найгірша зневіра опановувала душу, проказував молитви.

Филимон і Микита бачили муку отамана і старалися його чимось розрадити. Одного вечора присунувся Микита ближче до Івана й каже:

— Не журися, батьку-отамане! У Бога все можливе і наші козаки теж не дадуть нам отак пропасти. Коли ми визволяли бранців, що їм уже не судилося світа Божого більш бачити, ні в сторонах наших християнських бувати, то ще й нам краще. Налетять соколики-запоріжці та й розіб'ють турецьку яму і ми вільними птахами полетимо знов у нашу Україну.

— Дав би Господь Бог, я не від того, — відповів стиха отаман.

Та розмова якось не в'язалася: ні Сулима, ні Волох не знали, що далі казати й замовкли.

Сулима поринув думками у минуле. Пригадав Юрка, свого кульчицького побратима.

— Де він тепер обертається? Чи пливе щасливо додому на своїй чайці, чи може десь на дні моря спочиває, де козацьке біле тіло його риба клює. А може теж у турецькій темниці очікує спасення-волі? І Сулима згадав молоді роки й Вільно. І розмову з тим святим ченцем.

— А чому то він на мене так глибоко подивився своїми ясними очима і сказав на прощання: “Ви не стратите свого життя, а обидва повмираєте у правдивій вірі, у тій, що я її визнаю і теж бажаю за неї життя покласти”.

— Значить, — говорив сам з собою Сулима, — мені ще призначено жити і ще багато дечого зробити. А вмру уніатом. Так, чернець говорив дуже урочисто і поважно, то мусів правду сказати...

Ніч була важка і гаряча. Спати було годі, а ще до того один козак смертельно захворів. Був він сиротою. Між чужими людьми виріс, пішов по роботах, а потім не витримав і подався на Січ. Ганялися за ним, та не зловили. Гірке своє минуле він носив на своєму побуті. Був жорсткий і непривітний. Товариші старалися з ним не зачіпатись, бо часто доходило до бійки. Один Сулима цінував його за відвагу й холоднокровність та доглянув у ньому добру душу.

— Ой, отамане, рятуй мене, бо мені вже на суд прийдеться стати! — зойкав і просив помочі вмираючий.

— Не отамануй тут! — насварив на нього Волох. — Ще треба нам біди через тебе. Ти все маєш свої мухи в носі. Кажи: “Козаче Кашо, поможіть!”

Вмираючий не обзивався. По хвилі присунувся до нього Сулима.

— Чого тобі, друже, треба? Кажи, як тільки в моїх силах, зараз тобі поможу!

— Я, пане отамане, Кашо, я хотів би сповідатись... Давно не сповідався... Ще малим... А тут... на Божий... суд...

Просьба справді була тяжка. А Сулима не хотів відмовити вмираючому. Треба душі помогти. Тож до нього тільки мав довір'я. А тепер в останній хвилині якось сказати, що це неможливе? Не можна знайти священика? Це великий удар буде для нього.

Але що ж тоді робити? На морі не було як, а тут теж нема як. А турків — то й не проси. Ще висміють і канчуками виб'ють. Де б вони джаврам на такі витребеньки дозволяли.

Принесли турки харч. Між ними був один як виглядало, потурнак, бо дуже лукаво зиркав на козаків. Може який болгарин, може Волох. Годі було пізнати. Сулима вирішив з ним розговоритися. По-татарськи знав досить, а по-турецьки отак, щоб знати, за скільки його турки продадуть на невільничому майдані. Сулима взяв його за руку. Турок обернувся й блиснув своїми страшними зіницями.