Розділ «IX»

— А куди б ми тоді подались, як нам вдасться виграти війну із залогою?

— Гадаю, що найкраще поїхати до Папи Римського! І певна, і коротка туди дорога.

— А й, справді, та ж то чудово. Нехай він побачить, що українці не є ніякі схизматики чи єретики, як про нас говорять поляки та їм подібні.

— Але тепер губи на колодку, чув!

— Так, чув! Мовчу.

Довго не приходив болгарин у підвал корабля до гребців. Можливо, соромився, можливо боявся, щоб не зрадитися. А може каявся за свій учинок того різдвяного вечора. Вже козаки були неспокійні і помалу намітили інший план опанувати галеру: попсувати колодку при нозі котрогось з них. Тоді її не закриє ключник. А серед чорної ночі можна зайти до кімнати ключника, вирвати ключі, а потім, розкувавши всіх, почати повстання.

До такої думки найбільше схилявся Волох. А потім і М'якошинський щось подібного піддавав. Але Сулима радив зачекати ще.

На саме свято Благовіщення Пресвятої Богородиці вночі Сулима мав гостя: прийшов болгарин і почали домовлятися про опанування корабля. Казав, що не приходив, бо турки його підозрювали, що він ходить сумний і задовго того різдвяного вечора сидів між бранцями. Але тепер знову ставляться до нього прихильно. Він за той час добре вивчив, скільки й де амуніції на кораблі, скільки вояків і яку вони мають зброю та настрій. Гадає, що легко можна здобути галеру.

Сулима знову не спішився з виявленням свого плану. Навіть добачав деякі труднощі. Так виглядало, що в нього нема великої охоти втікати. Та то був тільки стратегічний підхід до діла: він старався розкусити болгарина.

Отак настав травень. Одного дня прибули бранці з галерою до якоїсь пристані у Північній Африці. Потім довідалися, що це був Туніс. Звідси найближче з турецьких посілостей до Риму. Сулима вирішив діяти невідкладно. Про це зговорився з Волохом.

— Або тепер, або ніколи, — з захопленням висловив свою згоду Волох.

— Добре, цієї ночі ми ще більше про це поміркуємо, бо тепер крутиться багато яничарів. Вони готові дещо збагнути і викрити нашу змову.

Дійсно, на корабель прийшла велика кількість нових вояків. Мабуть, вони їхали на якусь морську виправу-бій, або може галера мала перевезти це військо в якесь призначене місце. Виглядало на це друге, бо коли надійшов вечір, майже все військо завантажилось. Залога, звичайно, становила понад сто осіб, а тепер прибуло до 250 нових осіб. Їх порозміщувано нагорі, на чердаку та по горішних каютах, але якої півтора сотні введено до складів під помостом гребців.

Вояцьким оком обдивився їх Сулима. Виглядало на якусь добре боєздатну частину султанської Гвардії — яничарів.

Хоч стільки прибуло нових подорожніх, Сулима не думав відкладати того, що надумав. Він тільки боявся, щоб не забрали з корабля болгарина, бо тоді все пропало б. Як уже вояки зійшли всі до складів на низу і закрив над ними дві квадратові кришки, що служили одночасно за підлогу, Сулима перестав помітно налягати на весла, хоч уже були рушили на повну силу з пристані. Він нахилився до Волоха:

— Отих півтори сотні з складів самі не вийдуть.

— А чому?

— Ми їх там заарештуємо. І накладемо на обидві накривки грубі бруси, що там у куточку поскладані. А тоді візьмемось до тих, що нагорі будуть хропіти.

— Отамане, ваші думки несамовиті! — налякався того Волох.

— Аби тільки прийшов болгарин, бо як його забрали, то ще на одну ніч довше будемо каторжниками.