Розділ «V»

— Пане, ефенді! Я чогось хочу просити...

Але той далі не слухав, а махнув канчуком, а далі вдарив ним до стіни й ледве зрозуміло скоромовив:

— Добре вам тут, джаври, поводиться! Собаки! Вам би їсти не дати! Ви певне вже втікати задумуєте, щоб потім нападати на вірних муслемів?! Я вам дам!

Другі турки переглянулись і, роздавши трохи надіпсованої їжі, шепнули щось до потурнака. Але цей далі воркотів. А при відході вдарив таки добре канчуком кількох козаків, що були найближче.

— Ніщо не вийшло з моєї розмови, — сказав отаман розчаровано до М'якошинського.

— А до потурнаків, то шкода говорити. Вони як опора султанського трону. Краще було говорити з тим пристаркуватим турком. Він мені виглядає на людянішого. І ви не самі говоріть, а попросіть Волоха.

Потім сам Сулима почав каятися зі свого почину. Біля дверей темниці почав проходжуватися озброєний турок. Тепер уже не було можна вільно говорити і радитися, бо могли підслухати, а потім потурнак шкуру від костей повідбиває...

Навіть вмираючий перестав стогнати — принишк. Стало похмуро у задушливій ямі. Кожний задумався, тільки один Волох не тратив надії на краще.

Коли вояк підійшов і поглянув у віконце з грубими ґратками, Волох поставив на ньому золотий гріш. Вояк зразу наче перестрашився, але гріш забрав. Пройшовши кілька разів попри двері, він знов устромив голову в віконце. На це тільки й чекав Волох.

— Ефенді, пане! — підвівся і почав кланятися воякові. — Ти б не був такий ласкавий і не привів сюди християнського муфті? Бачиш, наш товариш умирає.

Вояк сховав обличчя і знов почулися рівномірні кроки по коридорі. Турок видно думав, що йому робити. Згодитися, чи ні. Волох став пошепки молитися. Просив, щоб Господь напоумив турка.

Та час минав, а турок більше не показувався. Волох просити Бога не переставав. Хотів ще одного гроша поставити, але Микита не дозволив.

— Чекай, не спішись. Турки думають поволі. Він ще буде довго ходити. А потім може загляне і тоді умовимось.

Волох уже почав тратити терпець, нарешті таки відвернувся і почав дрімати після недоспаної ночі. Аж почув дотик чиєїсь руки. Рука була М'якошинського.

— Турок тебе кличе, Волоше!

І справді, у віконці появилася голова, а очі приязно шукали за Волохом. Той присунувся до дверей. Турок сказав:

— Ваш муфті живе дуже далеко звідсіля!

— То нічого, приведи, а я тобі дам завдаток. І Волох тицьнув у долоню вояка золотого гульдена. Той подивився. Ще подумав і сказав: “Мало”.

— Та я більше не маю...

Турок міркував, а по хвилині погодився, але під умовою, що дістане ще одного гульдена, коли приведе священика.