Розділ «V»

— Воно за гроші не йде. Тут треба душу рятувати. Ми вмираючого присунемо до дверей і ви, як умієте, так його висповідаєте, а там вже не буде трудності.

— Е, то було б непослухом турецькій владі, коли б я чужинця сповідав. Ви ж знаєте, що я маю обслуговувати тільки греків, а не якихось там козаків, що нападають на турецький край і при тому нас, греків, нищать, бо ми не можемо спокійно торгувати.

— Отче, вже ви були б за той час та висповідали нещасного, а замість того ви нас вчите лояльності до свого найбільшого ворога...

— Коли б ви були правдиві ортодокси, то ви так до мене не ставилися б, але вам унія в голові! Тепер зробили унію єпископи, а завтра ви, козаки, на неї перейдете. О, ми вас знаємо здавна! Що, не ви ставили митрополита головою святого Климента Папи Римського, аби тільки не прийняти правовірного єлина?

— Отче, нема чого тратити час на пусті балачки, сповідайте вмираючого!..

— То нехай вирікається унії! — крикнув бородань з широкими рукавами. Тоді відізвався Сулима:

— Паппас, дякуємо, що ви прийшли до нас, але одночасно заявляємо, що нам вас більше не треба. Ми собі знайдемо кращого священика, що подбає про душу нашого вмираючого.

Коли зникла бородата голова отця Феоктіста з віконця темниці, то бранці якусь хвилину мовчали, наче пережовували сказане грецьким паппасом. Усі такою поведінкою священика були дуже обурені. Нарешті перервав мовчанку М'якошинський:

— От і маєте поміч! Ми його просимо до вмираючого, а він нас береться сповідати.

— Та, бачиш, Микито, він знає навіть забагато, як на такого грецького православного попа, бо навіть про голову св. Климента говорить.

— Браття, — каже Сулима, — наші вороги добре знають нашу історію, крім нас самих. Але як дивно воно: поляки унії не бажають, як видно з їхньої політики. Коли князь Острозький силою захопив тому кілька років добра Луцько-Острозького владики-уніата, то ніхто з поляків, включно з самим королем, не протестував. Або як наливайківці грабували маєток єпископа Терлецького, то ніхто з урядових польських кіл цим не переймався. Ще більше не люблять уніатів московити. Що, може не вчились ми в школі й історія нас не навчила, як московський самодержець, Василь II, митрополита київського Ісидора запроторив як єретика до Чудівського монастиря в тому ж часі, коли українці вітали його з великим запалом і прихильністю? А тепер ми побачили, що таким самим миром мазані і греки. Їм унії не треба, бо тоді їм урветься джерело доходів з України і нажива. Чи ж не їде щороку якийсь їхній протосинкел на жебранину в Україну і в поклін своїм новим базилевсам над Клязмою?!

— Та воно таки так! — сказав на те Волох. — Виходить, що з греками нам не по дорозі. Але де в нього сумління? Та ж тут людина вмирає! Перш треба її висповідати, а потім братися на балачки про політику.

— А що ти йому зробиш? — відказав на це Микита.

Сулима сперся об камінь, мовчав і думав: “Правду казав отой святий чернець у Бильні. Нам тільки з правдивою Петровою Церквою по дорозі. Та, на жаль, наші ще тих лукавих греків своєю зброєю боронять і дозволяють, щоб вони наш народ так безжалісно використовували! О, як Господь дозволить мені вернутись в Україну, то буду переконувати козаків провадити зовсім іншу політику щодо релігії. Нам треба правдивої віри, а не фарисейства. Як вірити, то в усе вірити, як приймати, то все приймати. Христос не тільки наказав слухати апостолів, тобто єпископів, але й св. Петрові поручив пасти і вівці, і ягнята, та ключі Небесного Царства дав... А то, будучи солідарними з тими самовільними, ще може так трапитись, що на смертній постелі “ортодокс” тебе не схоче висповідати, тому що ти козак...”

Волох знову чим іншим голову собі морочив. Він таки хотів привести священика до вмираючого. “Нехай бодай останньої хвилини життя зроблю йому якусь приємність і виявлю християнську мораль.” Так подумавши, підсунувся до дверей в'язниці і спостерігав за вояком. Той його помітив. Гадав, що хоче подякувати за християнського муфті. Але по очах Волоха видно було заклопотання й смуток та й цілком не віщували вони якогось вияву радості чи вдячності.

— Чого хочеш?

— Ефенді мій, ще одної ласки...

— Якої? Може віддати гроші? Не маю вже, я бідний турок.

— Ні, грошей я не прошу назад. Що дав, то дав. Але ти часом не знаєш якого іншого християнського муфті, бо той нас не розуміє...

Турок став думати.