Розділ «V»

— Та ж то був елінос, грецький паппас, і ви такого просили? Не правда?

— Воно правда, але ти часом не знаєш якогось такого християнського муфті, який би не був елінос?

— Який би не був елінос? Хто б такий міг бути? Може б я і пошукав, але без бакшишу трудно.

— Ну, а як дістанеш гульдена, то пошукаєш?

— За гульдена пошукаю, але не приведу! — сказав твердо.

— Як не приведеш, то навіть не шукай...

— Але за два, то приведу.

— Згода, дістанеш завтра.

— Ні, я так не хочу. Може ви мене тільки обманути хочете. А прийде другий і теж піде, а ви мені не схочете заплатити, то що тоді буде?!

— То ми тоді заплатимо, ще до того, ніж будемо з цим новим муфтієм говорити.

— Нехай буде так.

Всі були цікаві знати, що то за муфті неелінос. Може якого турка приведе, або араба? Хворий, як на теє, не вмирав. Навіть трохи йому полегшало. А Волох у душі шкодував двох гульденів, хоч вони були не його, а товаришів.

Ще було дуже темно, як уже біля віконця стояв новий гість. Вояк на коридорі поставив каганець, щоб було видно, як говоритиме Волох і щоб козаки побачили, що їх турок не підвів.

Новий священик був теж бородатий, але не мав таких жахливих кіс на голові. Виглядав куди акуратніше. По-грецьки говорив слабо. Зате краще по-турецьки. Знав трохи латинь.

Приступив до вікна і промовив зразу по-турецьки якесь привітання, а потім сказав по-латинськи:

— Лавдетур Єзус Хрістус![4]

— Ін секуля секульорум![5] — відповів М'якошинський.

Далі балакав із Волохом по-турецьки:

— Хто ви є, панове?

— Ми славні лицарі низові запорозькі! — відрекомендувався той.