Розділ «V»

— Добре. А скоро приведеш?

— Як буду вартувати завтра раненько.

Коли закінчили розмову, турок пішов. На його місце прийшов другий. Але цей усього раз поглянув до темниці і більше в'язнями не цікавився.

— Але ти, Микито, хитріший за мене. Я вже був стратив надію на того турка.

— Ні, я не мушу бути хитріший, тільки я знав, що він стане далі розмовляти...

— Цікаво, який ти мав на це привід?

— Цілком простий — коли він брав перший раз гроші. Я добре зауважив, як йому очі блиснули, наче котові на миш.

— Але він на ті гроші ласий; бачиш, ще хотів гульдена.

— І я був би таки дав.

— Ні, так не робиться. Тут треба бути купцем і вміти торгуватись. Як би я був викинув другого гульдена тільки на його просьбу, то він напевно був би далі крутив і нам священика не привів би. Але тепер він має зобов'язання.

— І гадаєш, що він його дотримає?

— Цілком певне. У турка слово мало значить, але золотий гульден багато.

Хоч загал бранців не вірив, що турок виконає своє зобов'язання, проте ранком усі переконалися, що туркові і другий гульден був цінний.

Ще зовсім було темно, як до віконця приблизилася бородата голова і почулося по-грецьки:

— Херете, аделфі![2]

— Хере, паппас![3] — відповіло кілька козаків по-грецьки.

М'якошинський, що вмів добре по-грецьки, почав пояснювати старенькому грецькому священикові, чому його закликали.

— А говорить хворий по-грецьки? — спитав паппас Феоктістос.

— Ні, це простий український козак. Але Бог розуміє і по-нашому.

— Гм, воно розуміє і не розуміє. Але ви знаєте, що мені грозить за такі відвідини султанської темниці? Велика кара. Треба буде заплатити великі гроші.