Розділ «IV»

“Ой ти, Байдо, та славнесенький!

Будь мені лицар та вірнесенький,

Возьми в мене царівночку.

Будеш паном на всю Вкраїночку”!

А тепер пісню підхопила вся чайка Кожухова і міцно, аж гомін по морі стелився, співала:

— Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая! —

Ой крикнув цар на свої гайдуки:

“Возміть Байду добре в руки,

На гак ребром зачепіте”..

Невесело їхалося молодому отаманові Юркові Житецькому з Кульчиць. Він передав команду чайки своєму осаулові Петрові Кореневі, а сам сперся об стовп вітрила й сумну думу думав.

— Як я міг до такого допустити? Чому я не кричав, не доводив?.. Та ж серце моє чує, що мій односельчанин, побратим мій любий, отаман Іван Сулима, живе.

Хоч сонце світило й усміхалося до чубатих лицарів, а козацтво співало веселі пісні, та отаманові Юркові, світ наче якоюсь чорною плахтою затулило.

— То все винні ті старі козаки! Їм отаман менше вартий, як цілий табун овець. Турки не такі швидкі. Вони стримали доброго прочухана. Ми їздили не грабувати, а щоб їм показати нашу силу й нагнати страх. Вони додумаються післати погоню, аж як ми вже на Січі будемо кашу варити.

Серед таких сумних та невеселих дум почав отаман наспівувати собі:

Питається Дніпр тихого Дунаю:

“Тихий Дунаю,

Що я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайське гирло

Моїх козаків пожерло, —