Розділ «IV»

— А коли ж ми від того Риму відлучилися? — спитав Сулима.

— Властиво, ніколи! То тільки грецькі митрополити та єпископи, а тепер вони разом з московськими змагають за те, щоб ми не були поєднані із правдивою Церквою, а щоб далі насліпо їм вірили та були їх невільниками...

— То митрополит Потій і всі уніати повернулися до стану тієї первісної грецької Церкви, коли то вона була разом із Римом одною?

— Так, мої приятелі. Ви не гадайте, що унія, як це кричать греки та московити і багато з наших, — це дорога до спольщення нашого народу. Ні, ми надалі залишаємося в нашому обряді, дотримуємося наших передань й звичаїв та любимо цілим серцем нашу дорогу матір Русь-Україну!

— Добре. Коли ми від Риму не відлучились, то навіщо було укладати ту Берестейську унію? Щоб тільки дразнити ворогів нашого народу?

— Ні, унію наші владики мусіли укласти для того, щоб відновити й виправити помилки грецької єрархії та показати перед світом, що ми тримаємося правдивої віри. А що вороги кричали і кричать, то вже їх справа. Ви ж знаєте, що в уніатській Церкві панує лад. Нема подружніх розлучень, нема пограбувань у церковних маєтках, нема підкупств на владичі престоли. Словом, нема надуживань, які мають місце в не з'єдиненій Церкві. А це шляхті і деяким духовникам не до вподоби, бо їм зникає нагода до наживи та зменшується їх самоволя.

— А то правда, що спершу сам князь Констянтин Острозький був за унією?

— Так, щира правда!

— Ну, то чому відступив?

— А бо він хотів тією унією сам керувати, а єпископи мали тільки бути виконавцями його примх. Але такого нема у правдивій Вселенській Церкві і тому цей магнат так їй спротивився.

— Пане отамане! Пане отамане! Може ви, стоячи, спите?! — звернувся осаул Петро.

Юрко прокинувся із задуми. Все зникло з уяви: і келія, і чернець і розмова.

Вечоріло і знову Кожух скликав отаманів на нараду. Мали вночі причалити до берега і, обстеживши терен, пропливти повз Очаків до Дніпра.

Була темна ніч. Татарам і туркам навіть не снилося, що 36 козацьких чайок поміж наставлену ланцюгову сітку пропливали непомітно на ріку Словутицю. А як сонце зійшло, чайки минали вже відомі плавні та, дихаючи степовими пахощами, благословили Господа за допомогу на морі.