Розділ «IV»

Чи твоя Дунай-вода

Моїх козаків забрала?”...

— А може ти, Дунаю, мого побратима, Івана Сулиму, теж забрав і тримаєш та до мене не пускаєш?! — питав себе в душі молодий отаман.

Але Сулими не видно. Серце краялося в Юрка. Став він згадувати минуле. Молоді роки прожиті разом. Хоч Іван був набагато старший, та однак вони дружили. Ходили разом до дяківки на науку. Потім у Львові в братській школі разом училися і далі по всій Україні їздили. Були й у Бильні.

Ага, пригадую добре, як ми були в тому монастирі Пресвятої Трійці. Говорили там із тим святим монахом, що його називають тепер “душехватом”. Тим, мабуть, чи не Йосафатом. Він нас побачив на вулиці і почав з нами розмову. Як гарно і приємно говорив. Він би певне мене тепер розрадив. А то соромно вертатися на Січ... Ні, я таки лишаю товариство і вертаюся своєю чайкою шукати побратима. Нехай там що буде!

Та після певного часу прийшов знову до розумної думки. Ця ж справа була вже пропаща. Кожух не буде тепер завертати назад 36 чайок, які потерпіли великі аварії і не здатні до більшого морського бою з добре вивінованими кораблями султана. Султан теє добре знає і певне вислав цілу хмару галер перехопити козацькі чайки. А при тому козаки мали небагато пороху для стрільби. Майже весь запас замок. Чимало пороху вже взагалі не можна вживати. Те саме з гарматами. Хоч би чайки і добре могли звиватися по морі, та брак зброї не дає надій перемогти ворога...

А до того море широке і глибоке. Де Сулиму шукати? Може він уже де в українських степах із козацтвом своїм подорожує, а ми будемо по морі тинятися на власну загибель?

Такі думки заспокоїли отамана Юрка. Сказав собі півголосом:

— Воля Божа! Нехай прийме під свою опіку мого побратима Небесна Заступниця, Марія Богородиця!

Чайки плили скоро. Юрковою керував осаул Корінь, дуже сумлінний козак. На нього можна повністю покластися. Та Юрко, маючи вільний час, дав волю своїй фантазії.

Перед ним виринув образ минулого. Він і його побратим Сулима у Вільно. Говорять із тим монахом-“душехватом”.

— Отче, чому ви на боці того войовничого владики Іпатія Потія? — запитав Сулима ченця.

— Ні, я не служу тільки митрополитові Потію, — відповів Йосафат, — а цілій правдивій Церкві. А митрополит є її представником на наших землях.

— А що ж тоді з нашою православною вірою станеться? Та ж ми станемо зрадниками наших батьків?!

— Бачите, мої приятелі, тут на вулиці ми не можемо як слід розговоритись, але коли ваша ласка, зайдіть до моєї домівки. Там я краще вам усе розкажу.

— А чом би ні?! Хочемо про цю справу добре знати! — відказали обидва козаки.

Чернець привів їх до монастиря. Мав невеличку келію. На стіні висів хрест та ікона Пресвятої Богородиці. Біля простого столика стояло кілька стільців. Чернець попросив сідати своїх гостей.

— А тепер буду вам помалу відповідати, — сказав лагідно монах. — Найперше поговоримо про віру предків. Так, як ви сказали, батьків. Віра предків не завжди має всі права, щоб її визнавали нащадки...

— А то чому? То хіба ви проти наших звичаїв?

— Ні, трошки терпіння, зараз усе вам роз'ясню. Правда, що до святого князя Володимира і його бабуні св. Ольги наші предки не були християнами?