Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

— Магдо...

— Ну.

— Я мелю дурниці. Хустки, перев'язки, вивихи, панчохи.

— Дурниці?

— Так. Бо мені теж байдуже, є у вас той клятий архів чи нема. Давно байдуже.

— Як давно?

— Не знаю. Не хочу говорити. Боюся сказати.

— Чому?

— Наруга над пам'яттю однієї людини. Дорогої мені, яка ні в чому не завинила і яку я справді любив. Дуже хотів стати для неї тим, кого вона в мені бачила. Розумієте, про кого кажу.

— Звісно. Я її теж полюбила, Климентію... Климе... Але у вас я бачила трошки іншу людину, ніж нещасна Бася.

— Іншу?

— Інакшу. Є жінки, котрі придумують собі чоловіків. І є ті, кого влаштовує те, що перед очами й у відчуттях.

— Про кого ви зараз говорите?

— Вгадайте. Хіба забули? Ми чимось подібні. Не до кінця розумію, чим. Воно не тут, — рука торкнулася скроні, — а тут, — долоня накрила груди зліва, де серце.

Погляди зіткнулися.

Іскри.

Кошовий подався вперед, знайшов її губи.

— Ні! Боже, ні!

Ляпас вийшов лунким, та майже не відчутним. Не вдарила, хлопнула по щоці.

Він не відсторонився.