Розділ шостий Таланти маленької панни

Таланти маленької панни

— Та що ж він вам сказав?!

— Направду — нічого з того, про що я не здогадався б сам, аби був уважнішим.

— Та ви ж не були уважнішим там, на місці, пане Кошовий!

— Ох, Шацький, — похитав головою Клим. — На моєму місці ви б так само не були зразком проникливості. Кілька діб у Бригідках, знаєте...

— Не забувайте, де ми з вами здибалися!

Шацький гордо випнув худі груди, а Естер зітхнула й спопелила чоловіка поглядом, від чого той миттю здувся й глянув на дружину винувато.

Але він сказав чисту правду.

...Дантист із Кракідалів[20] був першим справді добрим львівським знайомим Кошового. Вони таки сиділи в одній тюремній камері. Не в Бригідках, лише в поліцейському відділку. Та й то обох швидко звільнили. До честі Шацького, подальша дружба з Климом пішла йому на користь. Принаймні відтоді він більше не потрапляв за ґрати, і пані Шацька заледве не молилася на Клима, завдячуючи цим саме йому — вона так вважала, а Кошовий не заперечував.

Замолоду Йозеф вів не надто стриманий спосіб життя. За жінками не волочився, бо критично оцінював власну зовнішність та статки. Проте грошей вистачало, аби вештатися львівськими барами, знайомитися з різними людьми, часто — на один вечір, унаслідок чого Шацький несподівано для себе став не лише носієм найпотаємніших міських пліток, а й кладезем безцінної інформації. Вже згодом, одружившись, завівши купу дітей та маючи власну практику, розширив коло, ставши для своїх пацієнтів кимось на кшталт духівника.

Не секрет, що з усіх лікарів люди найбільше бояться дантистів. Лікувати зуби завжди боляче, і найгірше — коли не можна кричати. Тобто можна: стиснеш щелепу, вкусиш стоматолога за палець, іноді до крові, потім перепрошуєш його, він — тебе, знову повертаєш довіру один до одного. Як же інакше дозволяти пхати собі до рота чужі пальці та різні металеві інструменти. Аби люди терпіли, сидячи з роззявленими ротами, Шацький починав заговорювати їх, розважаючи свіжими чутками й плітками. Часом пацієнти, особливо дами, забували про все на світі, слухаючи дантиста. І потім довіряли йому таємниці, не свої — чужі, аби теж показати власну обізнаність у львівських справах.

Ось чому Йозеф мав усі підстави говорити: половина Львова знає Шацького, іншу половину знає сам Шацький. Якщо й перебільшення, то не аж таке. Втім, звичка всотувати різноманітні відомості не рятувала його від звички загулювати в барах. Так ставалося, коли Йозефа виснажувала важка щоденна робота. Інакше він не міг і не мав права: на ньому, крім самого, ще п'ятеро, включаючи дружину, всіх треба годувати, вдягати, навчати. Випивати дантист дозволяв собі чим далі, тим рідше, але й гулянки призводили до важчих наслідків. Здоров'я ліпшим не ставало, він утрачав контроль над собою, тому поліцаї на вулицях тягнули Шацького за ґрати частіше, ніж по молодості.

Естер Шацьку, вроджену Боярську, яку чоловік називав своєю фейгале[21], переймало не лише це. Вона любила чоловіка й боялася, щоб Йозеф не повторив долю її молодшого брата, Іцхака. Юнак подавав великі надії, й тато назбирав грошей, аби Іцик — так його називали — міг розпочати власну справу. А той якось необачно, за порадою приятеля, котрий, як виявилося, дав її навмисне, заклав майно банкові. Спокусник там служив і час від часу знаходив таких наївних заставників, котрих підбивав можливістю легкого й швидкого заробітку. Іцик прогорів, майно довелося віддавати, після чого Боярський-молодший за дуже короткий час опинився на бруці[22]. Одного разу його знайшли мертвим у водостоку, тіло пролежало ніч, його встигли погризти щури. Вдруге такої втрати й ганьби водночас Естер переживати не хотіла.

Дивним чином лише дружба з Кошовим та участь у його не завжди безпечних пригодах, куди Йозеф встрявав за власним бажанням, хоч усякий раз дуже боявся, вплинула на його поведінку. Шацький майже зовсім припинив мандрувати барами сам, а як робив це — то в компанії Клима, й уникав найбрудніших та найдешевших закладів. Удома Естер дозволяла чоловікові випити наливки, але небагато, по святах, бажано, аби при тому був присутній пан Кошовий. Ось ще одна причина, чому Йозеф намагався частіше запрошувати друга в гості.

Дім Шацьких завжди був гостинним, хоч жили тут не надто заможно, без надлишків. Проте війна різко змінила й ці традиції. Євреї з приходом російської армії та проголошенням нової влади раптом опинилися поза законом. Ніхто не оголошував цього спеціально, тим більше не друкував у газетах. Але Кошовий за шість років життя у Львові забув, як виглядають погроми і що вони взагалі бувають. Коли капітан Зубов шпетив російських поліцейських, мав рацію: полювання на жидів стало ледь не основою їхньої служби.

Уже під кінець вересня за наказом полковника Скалона, нового міського голови, в минулому — київського поліцмейстера, до Львова з різних російських міст виписали кількасот городових, філерів, судових приставів із помічниками. На ділі саме стражі порядку виявилися тими, хто закривав очі на «чорні сотні»[23], після того визначаючи самі єврейські громади винними в провокуванні народного гніву: так називали погроми. Найперше рядових поліцейських обурював той факт, що євреї мали право володіти великими помістями, брати в оренду землю й крамниці, навіть працювати на державних посадах. Потім єврейським громадам почали виставляти рахунки невідомо за що.

Кошовий знав про випадок, коли кількох донедавна заможних євреїв заарештували за намір перешкоджати руху транспорту містом, у тому числі — муніципального. Від перших днів окупації через Львів у напрямку театру бойових дій потягнулися численні обози та інший військовий транспорт, як ускладнюючи життя візникам, так і заважаючи трамвайному руху. На відміну від прийнятих у Росії правил, котрі зобов'язували їздити правою стороною, австрійські вимагали пересуватися лівою.

Виявилося, наказу міського голови тут не досить: можна змінити все, окрім трамвайних колій. Аби все відповідало російським вимогам, треба переробляти стрілки, чого ніхто робити не вмів. Пішла позбавлена смислу череда розпоряджень, котрі друкувалися в газетах і суперечили одне одному. Результат — ніхто нічого не поміняв, трамваї як ходили лівою стороною, так і лишилися. Хто перший та з чиєї подачі побачив тут велику єврейську змову, невідомо, хоч Клим звертав увагу на відповідні публікації відомого русофіла Зенона Химича, котрий рік тому втік до Петербурга, дізнавшись, що готується його арешт. Але насправді персона тут ролі не грала. Заклик: «Бий жидів!» міг лунати від кого завгодно.

Ближче до кінця жовтня перша хвиля погромів уляглася, бо подібна поведінка не зміцнювала авторитет російської влади. Переслідування не припинилися зовсім, просто їх починали готувати старанно, вибірково й підганяли під відповідні букви російських законів. Недобрий час родина Шацьких пережила дивом: одного разу врятувало вміння Естер говорити каліченою російською, тож погромники пішли, потім хтось попередив завчасно Йозефа, і родина тихцем вибралася з небезпечного місця, пересидівши навалу на околиці в родичів на Філіпівці[24].