Розділ дев'ятий Особисті рахунки в сутінках

Особисті рахунки в сутінках

Кошовий не був наївним — розумів, що далі все робитиметься без його участі.

Тож погуляв трохи містом, не знаючи, до чого себе прилаштувати. Щойно життя наповнилося бодай якимось смислом, Клим відчув себе потрібним. Навіть з певного моменту перестав мучитися докорами сумління з приводу хай вимушеної, під тиском обставин, та все ж — співпраці з тими, кого мав усі підстави вважати ворогами.

Врешті-решт, подумав він, Сілезький та компанія, так само не можуть називатися його друзями, й тісного спілкування з ними він уникав, Бог свідок. Проте час від часу обставини складалися так, що без допомоги професійних злодіїв та бандитів розв'язати проблему йому не вдавалося. А часом кримінальники рятували від неминучої смерті.

З такими думками Кошовий вештався Львовом, кружляючи без певної мети. Сам не помітив, як ноги винесли на Шевську, до зачинених дверей його колишньої контори. Дивно, що досі ніхто не наклав око й руку на скромне приміщення — мабуть, через те, що дійсно виглядало скромно. Ще з часів, коли тут панував нині покійний пан Стефан Штефко, його нотаріальну контору знали передусім утаємничені клієнти, переважно з числа галицьких українців. Потім коло розширилося, бо Клим, ставши помічником нотаря, зайнявся рекламою та публікував оголошення в газетах. А успадкувавши практику та зробившись популярним після низки гучних, вдало проведених справ, адвокат Кошовий приміщення не поміняв. Паперам давав лад помічник, сам він приймав клієнтів у конторі чим далі, тим рідше, віддаючи перевагу зустрічам у ресторанах чи приватних помешканнях. Тож приміщення його адвокатської контори як не вирізнялося серед інших, так і зберегло особливість після входу російських військ.

Контора виявилася одним із небагатьох не пограбованих і не захоплених в окрузі приміщень. Навіть вкритий іржею від нечастого використання замок ніхто не намагався збити. Вочевидь, було ясно видно: тут поживитися нема чим, і задля переконання в тому не варто бити шибки, запнуті зсередини темними завісами.

Ключ лежав за надірваною підкладкою, впав туди випадково, тому під час обшуку його не знайшли — надто дрібна штучка. Вивудивши на ходу, Кошовий притримав замок лівою рукою, правою стиснув ключик, застромив у замкову шпарину, повернув.

Пішло на диво легко, наче замок змащували весь цей час. Хоч Клим і не думав, що ключ застрягне чи доведеться ламати двері. Свої відчуття пояснив подіями останніх тижнів: все, що було до арешту, відбувалося ніби в минулому, дуже далекому, яке вже не вернеш, а те, що зараз, після виходу на волю, нагадує чистий аркуш.

Знявши замок, підважив його.

Роззирнувся.

Сутеніло.

Швидко ступивши всередину, Кошовий тут же зачинився на клямку. Поторсав — міцно. Електрики нема, але на столі сиротіла гасова лампа. Знайшовши сірники в шухляді, куди клав їх сам, Клим запалив світло, прикрутив ґнотик. Поторсав завіси, з вулиці світлі смужки зараз ніхто не повинен побачити. Зайва увага не потрібна.

Бо аж тепер Кошовий розумів, чому його принесло сюди.

У конторі нічого не помінялося. Його стіл, великий, важкий, Між шафами, забитими паперовими папками й ящиками з картотекою, — менший столик, за яким раніше скнів він, згодом — його помічник, Остап Найда, який подався в січові стрільці. До історії з Різником, у яку він, власне, й втягнув Клима, перекресливши тим самим його подальше життя, хлопець не виявляв до мілітарних справ жодного інтересу. Та трагічне для всіх, у тому числі для його родини, завершення тієї пригоди щось поміняло всередині Остапа: подався в «Сокіл»[33], що не заважало працювати в конторі майже безкоштовно — таку своєрідну покуту після загибелі свого нещасного родича Лукана наклав на себе. Кошовий дізнавався — його худорлявий та хворобливий помічник раптом почав робити успіхи, й не здивувався, коли Найда вирушив на фронт у складі першого легіону.

З того часу він сам не надто вчащав до контори.

Але один раз, на початку вересня, прийшов, вибравшись сюди пізно ввечері, проте з наміром повернутися до початку оголошеного росіянами комендантського часу.

Тоді Кошовий сховав у конторі, в одному йому відомому місці, свій револьвер.

Озброївся для самозахисту ще п'ять років тому, купив у Єжи Тими. Потім кілька разів випадала нагода пустити в діло. Стріляти довелося лише раз, у повітря, коли розганяв п'яний натовп, підбурений провокатором — соціалістом Даньковичем: той намагався нацькувати людей на нього, коли Клим займався справою Агнелі Радомської, задушеної у власному автомобілі. Хоч сам по собі револьвер допомагав Кошовому налякати й розговорити непокірних, отримуючи від них потрібні відомості, віднедавна тримати його вдома стало небезпечно. Військова комендатура наказала львів'янам здати зброю під загрозою смертної кари, багато хто поніс, крім, звісно, кримінальників — у цьому Клим був певен. Він же вирішив не поспішати, виніс револьвер з дому і заховав. Мудро зробив, бо під час трусу не знайшли.

Нині ж вирішив ризикнути: останні події змушували озброїтись.