Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

— Не так.

— Як?

— Світло. Загаси. Я не хочу, щоб ти бачив.

— Магдо, я хочу бачити! Я хочу побачити тебе!

Вона облизала губи кінчиком язика, вирівняла дихання.

— А я не хочу, аби ти бачив їх. Це непристойно, Климе. Погано, найбрутальніше, що можна тут побачити.

— Їх? Магдо, заради Бога, кого — їх!!!

Клим Кошовий ніколи не міг подумати, що Магда Богданович здатна так засоромитись і зніяковіти.

— Ну, там... Знизу... Білизну... Панталони...

— Геть її! Що з ними не так?

— Вони... Вони рожеві, Климе... Боже, вони рожеві!

Її груди нагадували стиглі груші.

Климові ніколи не подобалася така форма, хоч перса не визначали його стосунків із жінками раніше. Звісно, його приваблювала спершу жінка, вродлива зовні й цікава в спілкуванні, хоч він мало чим відрізнявся від мільйонів мужчин, які звертають увагу насамперед на личка, а потім уже — на все інше. Не з усякою стосунки заходили аж так далеко, аби йому дозволили побавитися вільними від зайвого одягу грудьми. Та все ж у своїх фантазіях, особливо підліткових та юнацьких, він уявляв собі панну передусім із округлими цицями. Коли бачив інакше, розчаровувався. Нічого не міг із собою вдіяти. Розумів — неправильно, але все одно починав втрачати інтерес.

З Магдою так не було.

Вона лежала в нього на плечі, притулившись міцно й закутавшись у благеньку сіру ковдру, перетягнувши її на себе й сопучи біля вуха. Він дивився в темне вікно перед собою, одну руку підклав під голову, іншою пестив її груди й признався подумки: раніше був дурний. Бо зараз не уявляв собі інакших, ніж схожі на стиглі грушки, персів, також — стегон, ніг, волосся, губ, очей... лона... Розуміння прийшло зненацька й нізвідки. Клим вирішив не шукати причини, не докопуватися, чому саме цієї ночі дізнався: у свої тридцять шість знайшов саме її. Жінку, котра пригорнулася, обхопила голою рукою його тулуб і чи то спить, чи дрімає, чи, заплющивши очі, думає про те саме.

Тіло трохи затерпнуло в одному положенні, й Кошовий поворухнувся, аби вмоститися трохи зручніше.

— Куди? — прошепотіла Магда.

— Знайду води. Або вина.

— Краще вина. Де знайдеш?

— Тут тихо, але тиша оманлива. Завжди хтось є, заклад такий. Ми гості, нам належить.