Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

— Думайте, що хочете. Я так само не завсідник подібних закладів. Доводилося бувати тут частіше, в тому числі — за родом своєї тепер уже колишньої адвокатської діяльності. Кажу це до того, щоб ви розуміли: всякі умовності можна відкинути. Й поводити себе вільно, як недавно в брамі.

— Ви збираєтесь лишатися тут зі мною на ніч? В одній кімнаті?

— Якщо ніхто не зайняв котрусь із сусідніх, попрошуся туди. Щоправда, вона вартує грошей. Я не маю. Ви, здається, теж не взяли гаманця чи чогось коштовного, тікаючи з полону.

— Ви зараз серйозно чи намагаєтесь жартувати, випускаючи в такий спосіб пару?

— Хочете серйозно? — Кошовий підвівся. — Пані Магдо, ви в безпеці і вже починаєте поволі приходити до тями. Заразом повертаєте себе колишню. Але давайте домовимося тут і тепер: ніхто з нас уже не буде таким, як раніше. Стосується це всіх, включно з країною. Почалася війна, вона йде лише третій місяць, а зміни довкола колосальні та незворотні. Ви маєте прийняти ваше теперішнє становище як даність. Цей заклад, цю кімнату. Той факт, що мені доведеться спати не за дверима, як лицарю чи вірному псові, а ось тут, на підлозі. Підстеливши собі своє і ваше пальто. Надалі ви більше не будете в безпеці й вам доведеться приймати допомогу не лише від мене, а від сумнівних типів, котрі за інших обставин ніколи б не потрапили до вашого ближнього кола. Ви, вдова поліцейського, знали про існування ось такого, іншого світу завжди. Намагалися триматися чимдалі, і я вас чудово розумію. Ви просите мене залагоджувати ваші справи, контактуючи з особами на кшталт Тими, аби обміняти коштовності на гроші. Тож визнаєте право на існування іншого, чужого, проте неабияк потрібного вам, тобто — нам обом світу. Даруйте за різкість, навряд чи доречну тепер, пані Магдо. Але, здається, сьогодні ми всі за моєї безпосередньої участі й на ваше прохання врятували...

Клим замовк, ніби захлинувшись фразою. Зустрівся з Магдою поглядом, клацнув пальцями.

— До речі. Я так і не знаю, чому ви забили тривогу, від чого рятував вас, наскільки реальною була загроза вашому життю. І в яку історію я втягнувся. Бо ви знаєте моє хистке становище. Ще за годину до того, як я отримав вашу конспіративну записку, мені погрожувала особа, яка один раз, зовсім недавно, вже законопатила мене за ґрати. Нехай у мене є досить умовне прикриття в контррозвідці. Але сьогодні я дізнався: насправді капітан Зубов не надто переймається моєю безпекою. Підозрюю: використавши мене, він швидко забуде про свої обіцянки й гарантії, і незабаром я знову опинюся на нарах. Проте в мене поки є бодай умовний шанс протриматися на волі й убезпечити себе. Тож я маю право знати, під що нині підставився. Хоча, — мовив після короткої паузи, — маєте почути й таке: все одно прийшов би на допомогу, як зміг, чим би мені це потім не загрожувало.

— Коли так, чи варто вам сповідатися?

— Сповідатися — ні. Лиш ви обмовилися там, у готелі: мені особливо цікаво буде дізнатися про якусь місію ротмістра Жарова. Отже, певною мірою мене стосується те, що відбулося нині з вами... З нами, — виправився.

Магда встала, відкинула волосся, вперлася обома руками об край столу.

— Звичайно, тут ніде не можна знайти цигарок.

— Сигара влаштує? Лишилася одна, випадково. Привіт із старого життя.

— Діліться.

Кошовий вивудив із кишені пальта останню, переконався — перипетії дня сьогоднішнього її пом'яли. Проте лишилася придатною, а сірники Єжи Тими досі валялися під стільцем. Запросто відкусивши кінчик, Клим простягнув сигару Магді, підніс вогню. Вона затягнулася, відразу закашлялася, почервонівши, й довелося легенько хлопати її долонею по спині.

— Не навчилася, — пояснила. — Нічого. Як ви так казали? Доведеться приймати з вдячністю все, чого раніше в житті не було й не дуже хотілося. Вірно?

— Приблизно. Суть правильна.

— Гаразд.

Магда знову затягнулася, тепер обережніше. Цього разу вдалося вдихнути нікотин, вона повільно випустила струмінь запашного диму собі під ноги, повернулася на ліжко. Попіл упав на підлогу. Не збентежило.

— Все дуже просто, Климентію, — почала вона, дивлячись повз нього, на старі бруднуваті шпалери. — У мене, як і у вас, з приходом російської армії у Львові проявилося чимало доброзичливців. Беру слово в лапки, ясна річ. Підозрювала, що рано чи пізно так станеться. До мене прийдуть і вимагатимуть видати архіви покійного чоловіка. Скажете, що нічого про них не знаєте й ніколи не чули, припиню розмову. То як?

— Чув, — Кошовий обмежився короткою відповіддю. — Поверхово. Без подробиць. Знаю те саме, що й усі.