Розділ «Львів, червень 1916 року»

Магда відсмикнула штори, широко прочиняючи вікно.

Хотіла провітрити помешкання, в якому ніхто не жив від листопада, але тільки впустила літню задуху. Клим став посеред зали, що водночас була кабінетом, узяв руки в боки, роззирнувся.

— Ніби вчора поїхали.

— Треба гарно подякувати панові Зінгеру.

Домовласник, коли вони їхали зі Львова, клявся й божився, що сюди нікого не пустить, окрім пані Зінгерової. Та, звільнивши пралю й прибиральницю, бо не мала, чим їм платити, взялася за цю роботу сама й вирішила ходити в порожню квартиру, аби не заросла порохом. Кошовий провів пальцем по столу.

— Чисто. Господиня ніби відчувала.

— Здогадатися не важко. Не ти один такий передбачливий, Климентію. Коли росіяни почали виходити, наше повернення стало питанням часу. І не лише наше.

Але все одно вони повернулися до Львова не відразу. Обережний та скептичний, Кошовий чекав, що російська армія найближчим часом зайде назад, цього разу відбивши королівське місто з боями. Після весняного падіння Перемишля він подумки поставив хрест на успіхах цісарського війська й готувався перебиратися в провінцію, глибшу за Трускавець.

Магда кілька разів починала розмову про можливість переходу фронту, збиралася пробиратися до Варшави, і шпетила Кошового за нерішучість. Він же зволікав, пояснюючи: не хоче ризикувати нею. Вони навіть кілька разів посварилися, бо Магда наполягала — не треба над нею труситися, здатна дати собі раду, ще й Климентія при потребі врятує. Словом, зіткнулися два гонори, й наближався момент, коли він уже готовий був поступитися.

Гірше не буде.

Хоч насправді аж так зле їм не велося. Таки подалися в Трускавець, але за Адама Вишневського, давнє й втрачене кохання, Магда не згадувала. Несподівано допомогла пані Зінгерова: у неї там виявилася хвора тітка, жила у власному будинку й лишилася сама — треба доглядати. Курортне містечко з початком війни не занепало, хоч квітнути вже не могло. Платою за проживання була опіка над літньою жінкою, й Кошовий розумів: це чи не головна причина, чому подружжя Зінгерів погодилося тримати помешкання на Личаківській за ними.

Так і сказали.

У множині.

Хоч сам Клим досі не готовий був остаточно прийняти нову для себе реальність — Магда Богданович у його житті, поруч із ним, вони ведуть спільні справи й разом планують подальше життя. Настільки, наскільки далеко можуть зайти плани під час війни, котра не знати коли скінчиться. Час від часу думав над своїм новим статусом. Та здебільшого намагався не морочитися, бо цей самий статус вимагав від нього, мужчини, пошуку способів триматися на плаву.

Нотаріальні контори працювали, і йому, юристові, котрий колись вивчав законодавство Російської імперії, не складно було прилаштуватися в Трускавці за фахом. Довелося їздити по довколишніх селах, бо чим довше тут трималася нова влада, тим більше людей змирялося — так уже й буде. Рутинні справи спадщини та нерухомості затягнули, Клим отримав відповідні документи й міг без великого ризику для себе іноді наїжджати навіть до Львова.

Вперше навідався після Різдва. Залагодивши поточні справи, завітав до Шацького, котрий, як слід було чекати, невідомим чином далі знав усе й про всіх. Виходити за визначену владою межу осілості євреям на той час стало ще безпечніше, тож він наважився відшукати Тиму, потім — зустрітися з Віхурою, крім того цікавився газетними публікаціями. З усієї інформаційної каші Йозеф таки зміг скласти певну картину, яка переймала Клима, далекого тепер від усіх львівських спільнот, чуток та пліток.

Так він дізнався: через два дні після їхньої пам'ятної зустрічі в конторі на Шевській пан Ярослав Навотний спробував повіситися. Мотузка не витримала ваги, відірвалася, вирвавши з м'ясом гак люстри. Тоді він, затявшись, навіть не зрізавши зашморг із шиї, тільки трохи послабивши, стрельнув собі в рота з револьвера. Де роздобув зброю — поліція не знала. Записки теж не лишив по собі. Проте все прояснила така собі Уляна Поклонська. Назвала себе підопічною пана Навотного, хоча всі, причетні до справи, чудово розуміли справжню суть такої опіки. Вона розказала: останні тижні небіжчик перебував у глибокій депресії, скаржився на життя, на те, що за нової влади не ладен знайти собі застосування. Саме так написав у своїй газеті Зенон Химич, та гуляла й неофіційна версія — Навотний, зовні міцний, лікувався потай від чоловічого безсилля. Нібито є лікар, котрий підтвердив це поліції, проте дуже просив не розголошувати.

Отак.

За Ярослава Навотного скоро забули.