Розділ десятий «Це револьвер, пане Цезарю!»

«Це револьвер, пане Цезарю!»

Часу на роздуми не було.

Тобто завжди, навіть у найважчі моменти, обмізкувати ситуацію може й треба. Та Кошовий не дав собі на це часу. Не мав відповіді чи бодай припущення, що з Магдою, в яку халепу вскочила і яка саме допомога потрібна. Але не так зміст послання, як спосіб доставки говорили самі за себе.

Магда Богданович у небезпеці.

Переклавши зброю з-за паска в кишеню пальта, вже не зважаючи на ризик зустрітися з патрулем, який зупинить і обшукає, Клим вийшов, старанно зачинив двері, побіг униз, стрибаючи через кілька сходинок. Назовні пірнув у найближчу браму, занурився в загуслі й вогкі листопадові сутінки, далі рушив дворами. Відтоді, як львівські кримінальники вперше провели його незнаними для сторонніх маршрутами, Кошовий сам опанував не лише ці, а й інші львівські переходи. Був період, коли він навмисне присвячував день прогулянці такими ось звивистими двориками, аби хоч трохи вивчити їх та освоїтися. Така наука, як і будь-яка, рано чи пізно ставала в пригоді.

Нехай один раз — але той раз міг стати вирішальним, врятувати чуже чи твоє життя.

Кружляючи міськими закапелками, Клим точно знав: якщо Зубов приставив наглядачів, вони вже збиті з дороги та з пантелику. Не всякий львів'янин розбереться тут навіть серед білого дня, не кажучи про темний час доби. Навряд чи капітан довіриться агентурі з місцевих у делікатній справі, бо розслідування вбивства коханки штабного офіцера, до всього, ще й певного мірою — приватна ініціатива Зубова.

Тож, не відкидаючи наявності «хвоста», Кошовий категорично не припускав, що за ним ходитимуть колаборанти з тутешніх. Гості міста, тим більше — росіяни, котрих перевезли до Львова чи з Києва, чи з Харкова, чи з Петербурга або взагалі з глибоких провінцій імперії, так-сяк ладні дати собі раду на вулицях удень. Але напевне розгубляться вночі, забігши в перший-ліпший прохідний двір.

Покружлявши, виринув, нарешті, на темній Личаківській, тільки далі, вище від свого будинку. Шукати візника не збирався, якби й хотів — не мав, чим платити. Час рухався невблаганно, кожна затримка відтягувала порятунок Магди. Проте форсувати події, не дбаючи при цьому про обережність, означало вляпатися самому, що зробить його місію неможливою.

Тому Кошовий пішов пішки.

О цій порі людей на вулицях давно не було. Хіба проходив випадковий перехожий, якого затримала служба. Ймовірно зустріти російських військових, батярів, злодіїв, у певних місцях — повій, котрих перші воєнні місяці породили більше. Та загалом Клим, рухаючись у знайомому напрямку, до Верхнього Личакова, нікого небезпечного й небажаного для себе не вздрів. Щойно майоріла постать, стискав у кишені руків'я револьвера. Але, вочевидь, випадкові перехожі так само не горіли бажанням перетинатися в такій порі з незнайомцем, тож переходили на інший бік вулиці.

Хотілося бігти, проте Кошовий розумів: приверне увагу. Йшов швидко, не вирівняв дихання вчасно, тому засапався й кілька разів зупинявся, аби перевести дух. І все одно дістався до ресторанчика «Під вошею» трохи більше, ніж за годину.

Ця частина Верхнього Личакова навіть тепер лишалася безроздільним батярським володінням. Клим чув від Шацького плітку, ніби кримінальники неофіційно домовилися з новою владою про своєрідний паритет: ніхто нікому не заважає, поки не йдеться про якісь глобальніші, ніж робота чорного ринку, справи. Наприклад, крадіжка з військового складу, пограбування товарного вагону на залізниці, торгівля зброєю тощо. Втім, заборонити обіг зброї під час війни не міг би й сам Господь Бог.

Кошовий не знав, правду казав Шацький чи за звичкою прибрехав. Натомість «Під вошею» кипіло звичне життя, так, мов нічого в місті й державі не помінялося. Ба більше: колись не надто значущий заклад протягом короткого часу перетворився на одну з неофіційних штаб-квартир львівських злодіїв.

Єдине місце, куди Клим міг прийти по допомогу й мав реальну можливість її тут знайти.

Прочинивши двері й зайшовши, він вдихнув знайомий запах пива й тушкованої кислої капусти. Шкварками «Під вошею» зараз не пахло, зате очі різав дим дешевого міцного тютюну. Навернулися сльози. Витерши вологу, Кошовий ступив уперед, аби роздивитися й, можливо, вгледіти того, кого шукав.

Ресторанчик усередині виглядав не надто маленьким, як здавалося, коли відвідувач зазирав сюди вперше й бачив непоказну будівлю. Столики стояли на перший погляд хаотично, та насправді — системно, розташувавшись по обидва боки зали й утворюючи прохід до шинквасу. Раніше, в мирний час, ця пора для закладу була не благодатною. Відвідувачі стягувалися сюди глибоко по дев'ятій вечора й з потреби могли сидіти до ранку. Дехто міг навіть ночувати, заплативши за одну з чотирьох крихітних, більше схожих на комірчини кімнат за кухнею. Єдине, чого не дозволяв власник, — засинати за або під столами. Якщо підгулялий клієнт не слухав прохань і не забирався геть, попередньо розрахувавшись, ще й починав при цьому кричати, протестувати й буянити, його викидали геть, часто-густо заборонивши приходити знову на якійсь час чи назавжди. А так, до дев'ятої «Під вошею» завжди сиділо двоє-троє людей, здебільшого випадкових.

Тепер тут були зайняті майже всі столики. Чоловічі спини закривали шинквас і кельнера за ним. Приміщення наповнював гул, і фантазія дозволяла уявити себе у великому вулику, де бджоли вміють говорити, а прибулець розуміє суть їхніх розмов. Видивляючись перед собою, Клим пройшов ще трохи вглиб, витягнувши шию.

Не побачив потрібну особу.