Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

— Ні, — вона вже шепотіла. — Не слухайте мене... Не слухай...

— Ти мене теж. Слів уже досить.

Його рука вже лежала на її грудях, пестила, ледь стискала, шукала шляху проникнути під сукню.

— Клим.

— Магда.

Він відчув себе сильним, як ніколи раніше.

Вона — слабкою: дозволила його рукам узяти себе за плечі й талію, обережно покласти на ліжко.

Губи до губів.

Ґудзики. Не треба рвати, її пальці допомагали.

— Ні-і-і...

Вона знову простогнала, тихо, звільнивши свої губи від його й трохи посунувшись, аби йому зручніше було ковзнути під спідницю на цьому, як з'ясувалося раптом, завузькому для двох ліжку.

Тепер його пальці пестили затягнену панчохою ногу, довгу, з округлим стегном, вище якого були защіпки, котрі з'єднували широкою гумкою краї панчіх та спіднього.

Вона вже звільняла груди з-під сукні, не звертаючи уваги на те, що й де там тріснуло й надірвалося.

Він не міг відірватися від її Губів, ніби збирався випити всю, втамувати давню, багаторічну спрагу.

Його рука торкнулася грудей, вільних від усього зайвого.

Сосок.

Відсторонився, тяжко дихаючи, заходився відщипувати підв'язку.

— Ні! Ні!

Магда відштовхнула Клима, труснула розтріпаною головою, відсунулася до ліжкового бильця.

— Що сталося? Магдо, що? Чому — ні?