Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

Магда хитнула головою.

— Не зовсім. Лише половина правди. Більша, навіть дві третини.

— Гаразд, у чому ще одна третина?

Вона зручніше обперлася об лікті.

— Якби не цей випадок, Климе, ти б ніколи не дізнався того, про що я готова сказати тепер. Бо одне діло виказувати свої таємниці, інше — державні.

— Державні?

— Мені в жодному разі не можна потрапляти в контррозвідку. Вона не повинна цікавитися мною навіть побіжно. Зубов чи його колеги не мають кидати на мене бодай випадкові погляди. Тим більше — вводити в коло своїх інтересів, особистих чи службових.

Магда говорила серйозно. Не грала, карбувала слова. Кошовий мимоволі розправив плечі, готуючись почути щось важливе.

— Я маю стосунок до австрійської розвідки.

Почув.

Грім знову вдарив.

— Тобто?

— Підтримую контакти з Віднем і зі штабом фронту.

— Давно?

— Від самого початку. Але це не зовсім те, що ти думаєш.

— А що саме я повинен думати?

— Я не резидент, Климе. Не конфідент. Я координую агентуру, котра лишилася тут, у Львові. Довго пояснювати коло своїх обов'язків. До мене прийшли, зробили пропозицію, я не відмовилася. Жодної вербовки. Коли хочеш, десь у глибині душі чекала подібного, була готова погодитись миттю. Але зараз тебе має зацікавити Божена Микульська.

— Вона мене цікавить. І?

— Дай.

Клим простягнув Магді залишки сигари.