Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

— Не пущу.

— Але як інакше принести вина?

— Не пущу.

— Там лишилося щось від сигари.

— Дай.

Магда відсторонилася, і Клим підвівся. Босі ноги стали на нечисту підлогу. Взявши тлустий недопалок зі столу, він розкурив, повернувся до ліжка, присів на краєчок. Магда потягнулася до нього, ковдра злізла з плеча. Ані він, ані вона на це не зважили. Впершись на руку й подавшись уперед, Магда розкрила вуста, і Клим вклав край сигари. Зробивши затяжку в нього з рук, вона відсторонилася.

— Далі що?

— У нас? Із нами?

— Ми не можемо сидіти тут до кінця війни. Тим більше, невідомо, коли все це скінчиться.

— Не скоро, Магдо.

— Я теж так думаю, Климе. Ти правий, мене шукатимуть. Можливо, вже шукають.

— Придумаю вихід. Знайду. Я пообіцяв. Незалежно від...

— Мовчи. Те, що сталося між нами, справді ні від чого не залежить. І не мусить ні на що впливати. Зокрема, на твої справи з Зубовим.

— До чого тут капітан?

— До всього.

Знову пахнувши, вона відсунулася, вмостилася зручніше, тепер натягнула ковдру до підборіддя.

— Ніч зізнань і відкриттів триває.

— Найдивніша ніч у моєму житті. Так розумію, ти не все сказала й далі буде?

— Вірно. Ми почали про місію, яка могла зацікавити тебе.

— Хіба історія з архівом — не воно?