Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

«Боже, вони рожеві...»

До місця дісталися після опівночі.

Скільки стояли під брамою, чекаючи, поки місто знову стихне, ніхто не зміг би сказати. Час завмер, і Климові здалося: коли Гиря нарешті вислизнув назовні першим, понюхав довкола, переконався — спокійно, й вони обережно рушили далі, час відразу побіг швидше, ніби вирішив влаштувати перегони з людьми.

Вивихнута кісточка Магді далі боліла, вона не могла йти на рівних із чоловіками, але після короткої близькості з Кошовим тепер трималася на відстані, ніби соромлячись пориву. Котрий ні до чого не зобов'язував, ні про що не свідчив та не говорив, окрім хіба підтвердження справжнього, не награного переляку. Навіть у товаристві ротмістра Жарова з компанією вона тримала марку. Почуття відпустила лише там, під брамою. Від неї немов відлущилась нарешті шкарлупа, хай не за тих обставин, за яких жінки, з Климового досвіду, зазвичай розкриваються.

Він не знав, що це означає й чи робити йому якісь висновки. Але признався собі: такою Магда Богданович йому більше подобається.

Чого там — вона взагалі йому до вподоби. Він мріяти не міг тримати в обіймах отак, проти ночі, гордовиту гонорову пані. Чи здалося, чи Магда так само зрозуміла недоречність зближення. Тож швидке відсторонення стало її зворотною реакцією на стрімку близькість. Побідні роздуми зараз потрібні найменше, та Клим нічого не міг удіяти: гнав — а вони лишалися.

Повернулися, як ішли, через чорний хід. Зайшовши в кімнатку за кухнею, Магда зупинилася при вході, дочекалася, поки Клим засвітить гасову лампу, наморщила носа, гидливо глянувши на неприбрані скалки від кухля. Та пошкоджена нога втомилася, перебирати харчами не доводилося, тож вона сіла на ліжко, розстебнула пальто, скинула хустку, труснула головою, розсипаючи волосся по плечах. Тоді кинула погляд на Кошового й Тиму, що далі стояли у дверях — Гиря Краківський зник, не попрощавшись, щойно втікачі опинилися «Під вошею».

— Тут одне ліжко. Ви всі лишаєтесь?

— Пані вміє бути вдячною, — блазнювато вклонився Єжи.

— Пані справді вміє віддячити, — повторила Магда без натяку на іронію. — Але прошу дуже, не тут і не тепер. Я пережила кілька не найкращих годин. Вдячна кожному з вас, не вирізняю когось окремо. Дозвольте перевести подих і не прийміть прохання за грубість..

Тима посміхнувся, підняв капелюха на знак прощання і пішов. Клим зачинив за ним двері зсередини на клямку, поторсавши, чи міцно, й примостився на стільці. Магда тим часом скинула пальто, розшнурувала чобітки. Випереджаючи, Кошовий став перед неї навколішки.

— Що сталося?

— Дозвольте.

Не чекаючи відповіді, Клим взявся однією рукою за носок, іншою — за каблук, і обережно й разом із тим вправно стягнув чобіток із пошкодженої ноги. Спробував торкнутися кісточки, але його зупинили різким:

— Руки заберіть.

Не підводячись, Кошовий виставив розчепірені п'ятірні перед собою.

— Не треба, Климентію. Я ціную, щиро. Але зараз не треба. Нерви вже за межею. Я дозволила собі зайве, ви могли зле зрозуміти мою емоцію...

— Облиште, пані Магдо, — зупинив її Клим. — Справді, не, треба шукати виправдання чи пояснення нашим пригодам. Тим більше, що вони могли скінчитися не дуже добре для нас обох. До того ж, — він гмикнув, — ми з вами в такому місці, де світські церемонії та супутні ним рефлексії зайві.

— Це притон, — сказала вона впевнено. — Ніколи не бувала в таких місцях. Займалася благодійністю, бачила різні клоаки. Але там мешкали не кримінальники, а нещасні бідні хворі люди.