Розділ тринадцятий «Боже, вони рожеві...»

— Чому?

— Бо це блеф, — просто сказала Магда.

Зробила глибоку затяжку.

Не закашлялась цього разу.

Грянув грім.

Щоправда, лише в голові Кошового. Від удару він здригнувся, віко смикнулося так сильно, як ніколи раніше. Тим часом Магда знову вмостилася на ліжку, залишивши наполовину скурену сигару на столі біля карафки. Клим стояв мовчки, мов прибитий цвяхами до підлоги, й дивився, як вона підтягнула до себе пошкоджену ногу, дбаючи, аби при цьому не задерся край спідниці, потерла болюче місце на кісточці. Глянувши на нього знизу вгору, мовила так само рівно й спокійно:

— Здивовані? Дарма. Бачте, призналася. Весь час, усі ці роки після смерті мого чоловіка я морочила голову ледь не половині Львова. Усім, від кого щось залежало в місті, так точно. Нема архіву Густава Богдановича. Це блеф, повторюю вам. Останні роки життя він почав здавати, настала якась дивна чорна смуга, на службі почалися проблеми. Я ще не знала, що скоро він відійде. Лікарі сказали цю сумну новину за три місяці до того. Не знав, що приречений, згорів швидко. Але до того, Климентію, я запропонувала йому запустити чутку, ніби він збирає компромат. З його зв'язками не складно було організувати таку, як кажуть шпигуни, дезінформацію. Справи пішли на лад, задум спрацював, чоловіка почали побоюватися. Відтак — менше відмовляли в співпраці, активніше потекла потрібна поліції інформація.

— І коли він помер, ви продовжили підживлювати легенду.

— У мене був вихід? Климентію, ви знаєте, чому я вийшла заміж саме за впливового поліцейського! Я перекреслила своє минуле, хотіла розпочати нове життя з чистого аркуша! Заховати колишні гріхи за статусом дружини начальника кримінальної поліції! Вона ж поза всякими підозрами, як і дружина цезаря! Раптом пан Богданович, мій захист, моя міцна фортеця, помирає. У нас казенна квартира, власне помешкання він має далеко в провінції, й те мусив ще успадкувати після старшого брата. Ви думаєте, я б виїхала зі Львова?

— Навряд.

— Так отож! Довелося далі підкидати дровець. Підтримувати чутки про картотеку Густава з неприємними фактами про всіх перших осіб Львова: політиків, банкірів, промисловиків, аристократію. Так вони всі стали до моїх послуг. Ось чому я жила в «Жоржі», не знаючи горя, хоч і прагнучи більшого. Ось звідки в мене невеличка, проте стабільна рента. Ось як я здобула той статус, у якому мене всі тут знають. Брехнею? Так! А може — грою? Ви не припускаєте, що жінці, яка лишилася сама, без засобів для існування, не хотілося відразу з головою кидатися на пошуки наступника, виставляти себе на продаж? Саме так це називається, пане Кошовий. Я ледве вирвалася з подібного життя, й ось тепер треба було знову ламати голову, до кого прибитися. Під кого пристроїтися. Ви збентежені, Климентію? Ви червонієте? Ви опускаєте очі? А щойно самі закликали мене прийняти інакшу, не звичну — бруднішу, брутальнішу реальність, бо настають, бачте, інші часи. Я готова називати речі своїми іменами. А ви? Ви готові прийняти ці імена? Вимовити їх уголос, без ненависті та огиди?

— Я не відчуваю нічого такого.

— Чудово! Тоді повторю для вас, уже зовсім просто й зрозуміло. Я більше не хотіла зваблювати потенційних покровителів. Мені набридло видивлятися, в чиєму ліжку буде безпечніше. Це могло зайти в коло й тягнутися до безкінечності. Тому почала грати, напускати туману довкола неіснуючого таємного архіву, успадкованого від начальника кримінальної поліції. Блеф допоміг здобути незалежність. Хай доволі відносну, але я навчилася нею користуватися. Ми знайомі шість років. За цей час ви бачили, аби я використала можливості, які мала, комусь на шкоду?

Клим хитнув головою.

— Але я жива людина, Климентію! Не равлик у мушлі, не синя панчоха. Мені лише тридцять три зараз, а на той час тим більше вважала себе дівчинкою. З досвідом, про який не всім скажеш і який не всяка має. І тим не менше, не збиралася жити черницею. Чоловіки, із якими я дозволяла собі відтоді... — в неї враз забракло слів. — Словом, їм було байдуже, є в мене той клятий архів чи нема. Їх цікавила я, а вони — мене, саме цією байдужістю. Та, мабуть, давалися взнаки старі гріхи. Чи Господь карав за велику брехню, яку затіяла. Адам Вишневський, пан Адась... Могло скластися, щось завадило, ви ж трошки знаєте його... нашу історію...

Кошовий кивнув.

Магда закусила губу.

— Ну, доста сповідей. Це приміщення найменше нагадує сповідальню. Хоч ви на сповідника трохи схожі.

— Але на священика — в жодному разі.

— Як і на святенника й мораліста.