Розділ дванадцятий Комендантська година

Комендантська година

Солдат під стіною в коридорі далі лежав непорушно.

Гиря першим стягнув машкару, зіжмакав, пхнув у кишеню. Тима взяв із нього приклад, Кошовий так само зсунув хустку до підборіддя.

— Дякую, Климентію, — мовила Магда. — Але довго. Зачекалася.

— Думали, не прийду?

— Знала, що прийдете. Гадала, коли. А чоловік у масці поруч із жінкою з відкритим лицем підозріло виглядає.

Вона допомогла йому, тицьнула хустку в руку. Не знаючи, що з нею робити, Клим повернув машкару Тимі. Той пирхнув.

— Він живий? — Магда кивнула на нерухомого солдата.

— Гиря не вбиває. Тим і славний, не лише в Кракові. А коли війна, то не треба вбивати жовнірів, як сам не воюєш, — пояснив Єжи. — Лишіть собі те, пане Кошовий.

Справді, маніпуляції з хуткою вже виглядали збоку кумедно й не відповідали моменту.

Заховав у кишеню.

— Скоро є, — повторив коротун і рушив першим, зникнувши з очей.

Магда взяла Клима за руку, стиснула. На ній не було рукавичок, каракулеве пальто лиш накинула, не застебнувши, замість капелюшка зовсім недоречно намотала на голову просту, грубувату на дотик, якусь зовсім бабську хустку. Зараз Магда Богданович не була схожою на саму себе. Ту, яку, Кошовий побачив уперше: доглянуту, витончену, стильну, шляхетну й від того холодну. Але зникло все, навіть холодність.

Від Магди віяло теплом, подиху якого Клим ніколи раніше не відчував на собі.

Тима дав знак, і вони всі разом спустилися сходами донизу. Гиря вже пантрував там, повів назад до чорного ходу. Кошовий не встиг попередити, Магда наштовхнулася на тіло у вузенькому проході й голосно зойкнула. Здалося, луна розійшлася, мов кола по воді. Невеличка компанія завмерла, Тима знову потягнувся за револьвером, Клим спробував затулити Магді рота. Вона роздратовано забрала його руку від обличчя, переступила через лежачого, вибралася за Гирею на свіже повітря.

Коротун виходив останнім. Поки вовтузився з замком, зачиняючи, як було, Тима спитав Кошового:

— Зрозуміли, звідки прізвисько? Нема йому ціни, вломник від Бога. Розкажу потім про нього кілька історій. Особливо одну, як три роки тому у Варшаві вони серед білого дня зайшли в банк, а там...

— Може, поговоримо по дорозі? — не зовсім ввічливо перервав Клим. — Або вже як прийдемо. До речі, куди ми йдемо?

— То панові ліпше знати, куди вести пані, — трохи ображено відповів Тима. — Ми свою справу зробили.