Розділ сьомий Вісник смерті

Вісник смерті

Коли простував до готелю «Жорж», йому раптом стрельнуло: можуть стежити.

Дотепер Климові майже ніколи не випадало сушити подібним голову. За сищиками таємно споглядали злочинці в пригодницьких романах. Там герої демонстрували чудеса винахідливості, відриваючись від переслідувачів та міняючись ролями — починали стежити за своїми ворогами. Реальне життя не вчило Кошового мистецтва виявляти філера, хоча сам не раз мав нагоду приміряти роль шпига. Навіть коли займався справою друкарів у Києві, чомусь не думав про поліцейських топтунів, хоч потім дізнався: почали водити, щойно взявся їх захищати.

Глибше засунувши руки в кармани пальта, аби не мерзли пальці без рукавичок — чи не знайшов, прибираючи після обшуку, чи хтось потягнув дорогу річ під час трусу, — Клим зиркнув через плече, наслідуючи книжкових детективів. Кого хотів побачити, поняття не мав. Зараз містом ходили переважно військові, солдати й армійські офіцери, патрулі й просто по справах. Цивільні намагалися уникати зустрічей, обходячи, щойно побачили здалеку. Листопадова сльота і пронизливий вітер, що ширяв дворами, провулками та робив протяги, дещо рятували, бо через погоду дихалося трохи легше, ніж коли стояли останні теплі тижні. Тоді було сухо, тож сморід висів неймовірний, проникав, здавалося, в усі щілини, від нього неможливо відгородитися навіть щільно зачиненими вікнами.

Новій владі стало не до благоустрою, і центральна частина Львова вже не дивувала неприбраними купками кінського та волов'ячого лайна, котрі лишали за собою після проходження кавалеристи й обози. До всього примішувалися огидні запахи зіпсованої каналізації, роботу якої поки не відновили, хоч обіцяли, гірки сміття, залишеного після себе солдатами, й стійко смердів дьоготь — ним вони змащували черевики. Вітер ганяв паперові агітаційні листівки, газетні клапті, а з афішних тумб суворо дивилися круглолиці російські козаки, котрі наколювали на довгі піки маленьких товстих австрійських солдатиків у шоломах із гостроверхими шишаками.

Магда, як раніше, жила в окремих апартаментах «Жоржа», й те, як вона втрималася там, Кошовий вважав дивом, не інакше. Першого ж вечора свого тріумфального входу до «визволеного» Львова офіцери-переможці зайняли готель, зайшли до ресторану й замовили шампанського всім присутнім. Поки кельнери розносили бокали, один із старших офіцерів виголосив невелику, але емоційну та палку промову, привітавши з історичним возз'єднанням слов'янських земель, поверненням додому, й закликав піднести келих за Государя імператора й во славу російської зброї.

Клим потім дізнався: Магда Богданович у цей самий час спустилася до ресторану, як сама пояснила при нагоді, лише з цікавості. Їй так само подали шампанське. Взявши келих, вона вголос запитала німецькою, кому вона має заплатити за випите. Російський офіцер сприйняв її слова як жарт, заявивши: це урочисте частування, за рахунок імператорської армії, та навіть якби не так, усе одно не в традиціях офіцерства — брати гроші з дам. На що Магда відповіла, а Кошовий, якого при тому не було, дуже чітко уявив собі як інтонації, так і вираз її обличчя:

— Дуже перепрошую пана офіцера, але в такому разі я змушена відмовитись.

— Невже шампанське кисле? — спробував пожартувати той.

— Шампанське в «Жоржі» найліпше з усього, що ви тут зараз можете знайти. Проте я не бажаю підтримувати ваш тост. Отже, не вважаю пристойним частуватися. Радо піднесу келих за інше. Ось чому волію заплатити за себе сама.

Присутні вклякли й стояли так, поки Магда не покликала кельнера, замовила пляшку такого ж шампанського та порцію кав'яру собі в апартаменти, після чого пішла геть. Офіцер, прийшовши до тями, гукнув її, Магда спокійно повернулася й запитала:

— Пана обурив мій вчинок? Пан хоче мене покарати? Це в традиціях офіцерства — воювати з жінками?

За два дні той самий офіцер стояв в апартаментах пані Богданович, вимагаючи зібрати речі й залишити номер.

— Ви таки воюєте з жінками? — поцікавилася Магда.

На що візитер зачитав наказ генерала фон Роде[26] взяти дванадцять заручників. Кожну міську громаду мають представляти чотири особи. Йшлося про поляків, євреїв та українців, і для них будуть виділені кімнати саме в «Жоржі».

— Заручників беруть, коли чогось вимагають, — мовила Магда холодно. — Місто Львів має викупити їх? Золото на вагу?

— Я вже оцінив ваш гумор, — відчеканив офіцер. — Проте ваші погляди на нашу владу поділяє багато хто з містян. І не всі приховують. Це робить честь сміливцям, пані. Та водночас російська армія боїться удару в спину, від місцевих громад. Заручники повинні привести людей до тями.

— Упокорити?

— Називайте, як хочете. Але у ваш номер поселять одного заручника.