Розділ «Частина четверта Скіфський рай і скіфське ельдорадо»

Бронзові (залізні) дзеркала з добре відшліфованою поверхнею археологи знаходять майже у всіх жіночих похованнях – без дзеркала скіф’янку не відпускали у світ предків, адже без дзеркала скіф’янку й уявити неможливо. І це багато про що говорить.

Всього лише один рецепт з косметики

Покривала (неодмінна деталь скіфського жіночого вбрання) були зазвичай різнобарвними і горіли в степу всіма кольорами, і тому жінку видно було здалеку. Але таким було здебільшого вихідне вбрання, парадне, а щоденно в побуті, в суєті суєт жінки (якщо тільки вони не цариці і не із знатних) одягалися простіше – вицвілі кохтини й такі ж плаття чи сукні, такі ж шаровари (дуже зручні, коли крутишся щодень по господарству), на голові замість хустки здебільшого просто шматок тканини. Парадний жіночий головний убір вартий того, аби на ньому зупинитися окремо. Наприкінці польового сезону 1964 року археологи розкопували курган біля с. Ілічевого і в ньому виявили шість поховань бронзового віку. В центрі вцілів кам’яний ящик, частково, правда, знищений бліндажем часів Другої світової війни, за всіма ознаками – скіфське поховання. Там і було знайдено якийсь незнаний золотий предмет вагою в 300 г! Спершу здалося, що то якась посудина. При детальному обстеженні всередині виявилася шийна гривна і більше десятка золотих пластин різного розміру. Згодом реставраторам вдалося відновити предмет – знахідка відтворилася у вигляді усіченого конуса з отвором у плоскій вершині. Було висловлено слушну думку, що це частина складного головного убору скіф’янки. Масивна річ була прикріплена на металевому стержні.

Від холодів до холодів скіф’янки ходили босоніж, і п’яти їхні та підошви за літо так грубіли, що були невразливими. (Траплялося, що скіф’янки затоптували змію, і та не здатна була навіть прокусити ороговілу підошву своєї убивці).

Щодо прикрас скіфи теж різко різнилися. У бідних – які коштовності! Простесеньке скляне чи кам’яне намистечко, бронзові сережки, залізний (якщо він ще був) браслет, а ось в можних одяг прикрашали десятки й десятки золотих бляшок. Так, наприклад, на платті цариці з Куль-Обського кургану знайдено було 474[40] золоті бляшки загальною вагою в 1,43 кг! Щоправда, одяг з такою кількістю золотих бляшок, напевне ж, одягали рідко, лише у виняткових випадках, на святах чи коли цариця «представлялася» підданим, а також на смерть – для подорожі в потойбічний світ. (Не відстав – варто зазначити – від своєї жони-цариці і її чоловік-цар, котрий був похований в одному з нею кургані (хоча, мабуть, навпаки, цариця була похована в одному кургані з царем): масивна золота гривна на його шиї затягнула аж на 460 г. Додайте сюди ще й 266 золотих бляшок загальною вагою в 955 г, що прикрашали його одяг, обкладений золотом, горит, зброю тощо).

Як жінки, так і чоловіки любили носити різноманітні прикраси, більшість з яких мала значення оберегів. Це найрізноманітніші медальйони із зображенням богинь, зокрема й грецької Артеміди – такий медальйон чудової роботи знайдено в Неаполі Скіфському. Серед популярних медальйонів неодмінно був медальйон із зображенням Праматері – змієногої богині, напівжінки-напівзмії Апі. Взагалі, до теми мовлячи, змієнога богиня – як і грифон, що терзає жертву, – була широко поширена і в інших країнах. У Європі, особливо в часи раннього середньовіччя, тож можна сказати, що образ цей носив інтернаціональний характер, але у скіфів зображення змієногої богині було особливо популярним і шанованим. Як, наприклад, «берегиня» в давньоруському фольклорі, що зображувалася у вигляді повітряної діви, яка оберігала людей від упирів. Слов’яни вважали, що берегині живуть побіля жител і оберігають їх і їхніх мешканців від злих духів. Таку роль скіфи відводили своїй прародительці, змієногій богині, напівдіві-напівзмії, яка й берегла їх щодень і щомиті. Тож і пластини із зображенням змієногої богині були улюбленим сюжетом народного мистецтва.

Особливо скіф’янки любили буси – кам’яні і скляні (скляні у ті часи високо цінувалися і вважалися ледь чи не скарбом), браслети, згадувані серги, зроблені як місцевими умільцями, так і привозні. Звичними у рядових кочівників були серги у вигляді порожнього конуса, з’єднані основою на невеликій вигнутій дротині, або у вигляді порожнього конуса з дротиною, закріпленою зсередини. Поясні гачки були із зображенням звірів – т. зв. звіриний стиль.

Про персні й говорити не доводиться, це була звична окраса скіф’янок, і без них вони і з кибитки не виходили.

Різко відрізнялася від звичайних, скромних за соціальним статусом кочівників, їхня знать та багатії. Прикраси носили тільки привізні, виготовлені заморськими майстрами вищого класу в Греції чи грецьких містах Причорномор’я – в цьому скіфи добре зналися і вміли шанувати шедеври. Це й діадеми філігранної роботи, такі ж кульчики, нагрудні і скроневі підвіски – все ювелірні вироби вищого класу!

Кожна жінка, як уже мовилося, мала своє люстерко. Бронзове. Були вони найрізноманітнішої форми й вартості, залежно від смаків і купівельної спроможності. В одних це були прості дзеркальця, сяк-так відполірований метал, в інших – відполіровані ідеально, дивлячись у них, можна було побачити найдрібнішу рисочку на власному обличчі. (Колись мені колега показував прямокутні шматочки сталі, відшліфовані умільцями так, що я побачив у них себе чи не краще, як у дзеркалі, – це сталевари та металурги і сьогодні тямлять робити.) Такі люстерка були позолоченими й прикрашалися високохудожнім орнаментом. Особливо славилися дзеркала, виготовлені в грецькій колонії Ольвія для багатих скіфів, з незмінним руків’ям, що прикрашалося в звіриному стилі.

А скільки в багатих скіфських похованнях чорнолакового, досить дорогого розписного посуду грецьких майстрів! Це й посуд для пиття – кіліки, різні сосуди для вина й води. (Виноградне вино, привезене з далекої Греції, користувалося попитом, чи не тому у скіфських городищах стільки зустрічається уламків амфор для вина. Між іншим: греки пили його розведеним водою – один до двадцяти в пропорції, скіфи споживали нерозведене, і в греків це вважалося безкультур’ям, простіше – варварством.) А скільки на розкопках зустрічається посудин для косметики! І це при тому, що скіфи загалом не схвалювали чужі речі – особливо це стосувалося релігії – чужий побут владно вторгався у їхнє життя, скіфські багатії мали свої палаци в Ольвії, широко й охоче користувалися грецькими речами.

Зберігся один з косметичних рецептів (в переказі Геродота): «Жінки їхні труть об шерехатий камінь кипарисове, кедрове і ліванне дерево, підливаючи води, і густою масою, що виходить, вимазують собі все тіло й обличчя: це надає тілу приємний запах, а коли другодні знімуть мазь, то тіло виявиться чистим і глянцюватим». Маленька деталь, всього лише один рецепт з косметики, а як багато він говорить про скіф’янок, їхню акуратність, чистоту та гігієну, а звідси й до любові – один крок. І це в кочівницьких жінок, серед гарячого степу, повного пилу, спопеляючих вітрів чи осінньої мокви, зимових морозів, з життям у кибитці, постійно в дорозі, в перекочівках так слідкували жінки за тілом своїм, аби воно було чистим і прекрасно та загадково-збуджуюче пахло!

Ойропати – «чоловіковбивці»? Легенди про амазонок

Амазонки буцімто мешкали в районі Каспія, Кавказу, Чорного моря (Азовського теж) – там нібито існували їхні легендарні царства. Принаймні про це писали Гомер, Геродот, Страбон, Діодор Сицилійський… Невже праві ті, хто запевняє, що диму без вогню не буває?

А ось Діонісій, який жив в Александрії в середині ІІ ст. до н. е. повідомляв, що найдавніше амазонське царство знаходилося в Північній Африці, в Лівії, і зникло воно за багато поколінь до Троянської війни (Троя – місто на північному заході Малої Азії, була заснована в ІІІ тис. до н. е.). Мовби столиця цього царства була в Атласних горах Алжиру, на березі озера Шергі. Ці легенди вочевидь пов’язані з тим, що в Лівії, Алжирі, Тунісі були племена жінок, які відзначалися войовничістю та хоробрістю, вони охоче вправлялися у військовій справі і навіть якийсь час несли військову службу, в той час як чоловіки займалися домашнім господарством та вихованням дітей. В тих амазонок була цариця Марина, і войовниче жіноцтво під орудою своєї владарки покорило всі сусідні землі. (Там збереглися прадавні кургани, у яких за легендами і поховані тамтешні амазонки, котрі полягли у битвах.)

А ще збереглися легенди про трьох знаменитих амазонських цариць – Марпессу, Лампаду і Гіппо, – які буцімто захопили землі в Південній Азії та Сирії, заснували міста Ефес, Смирну, Фібу, Синопу і у свій час навіть захоплювали Трою! А потім, обтяжені великою здобиччю, пішли собі геть, залишивши в підкорених містах свої гарнізони й застави. Збереглося повідомлення – Павла Оросія – що амазонки з’явилися в Азії разом з кіммерійцями в 723 р. до н. е. і тоді ж у бою загинула їхня знаменита цариця Марпесса.

«Поселяли» амазонок на північно-західному узбережжі Каспію (сучасний Дагестан), вздовж рік Кума і Терек, в західному напрямку до Кабардино-Балкарії, Дону, Північного Причорномор’я та Фракії.

Збереглися дані, що в дельті Куми була міцна фортеця амазонок, що контролювала водні торгові шляхи. В гирлі Старого Тереку теж знаходилось важливе місто амазонок, коли Терек був їхньою південною границею із сусідніми народами.

Імперія амазонок розпалася в часи Александра Македонського, тоді ж частина войовничого жіноцтва зосталася на місцях, на берегах Куми, Терека, Черека, Дону, в Північному Причорномор’ї, де з часом змішалася з іншими народами. Інша ж частина перекочувала в якісь далекі краї. Пізніше багато амазонок подалися в гори Чехії та Словакії, а потім на Рейн (Німеччина), до Бретані (Франція) та в Іспанію і східну Англію.

Ще одне царство войовниць розташовувалося в Малій Азії «за Халдеями» – південно-західне узбережжя Каспію до озера Урмія, а ось головне їхнє місто знаходилося в Ірані.