Розділ «Частина четверта Скіфський рай і скіфське ельдорадо»

Та яких! Кращих степів за степи Придніпров’я та Причорномор’я у ті часи годі було й шукати! Недарма ж ще Геродот, пишучи про скіфське степове Ельдорадо наголошував, подивований, що їхня велика рівнина «рясніє травою та зрошується водою багатьох річок».

Рай для худоби, істинний рай!

І хай у тому краї благодатному на степовиків чигали сотні небезпек, де час од часу спалахували криваві сутички й вихором проносилися кінні війська, все знищуючи на своєму шляху, хай там розбійничали сотні драпіжницьких зграй, все ж для степовиків[31] то був рай, той рай, яким на зорі людства для Адама і Єви, ще до їхнього гріхопадіння, був Едем, райський сад. Правда, рай за релігійними уявленнями (християнства, ісламу, іудаїзму, буддизму), – місце вічного блаженства душ померлих праведників, у нашому ж прикладі Степ був раєм для живих. Правда, як і прародителів людства Адама та Єву, скіфів теж, врешті-решт, буде вигнано (Бог вигнав? Чи які сили?) з Раю-Степу і вигнано навічно, але століття – чи не тисячу літ – він все одно був для них красивою і розкішною благодатною місцевістю. Правда і в тому, що спокійного тихого життя в кочівницькому раї в межиріччі Дністра – Дона ніколи не було (десятки племен постійно ворогували між собою, та й скіфи постійно вели війни між собою і між сусідами, і в краях тих завжди владарювала сила, а не справедливість), але тут вже нічого не вдієш: за рай треба платити. І платити пеклом. І скіфи сповна заплатили і, врешті-решт, були вигнані з тих країв (коли б знали поетичні рядки Володимира Самійленка, неодмінно б їх повторили: «Прощай, моя ти втіхонько єдина, / Моє життя, мій раю дорогий»), але те станеться пізніше, значно і значно, через сім століть, через сім віків, а спершу таки був у них рай і ймення йому було: СТЕП!

На отих 235 тисячах квадратних кілометрів, на яких слалися розкішні різнотравні та типчаково-ковилові пасовиська! («Трава така, що й сам би пасся!» – казали, бувало, скотарі, захоплені зеленим царством у межиріччі Дністра – Дону, особливо по берегах Дніпра.) А які низовини та заплави тяглися вздовж великих і малих річок! Тільки в Дніпро з правого боку вливалося дев’ять річок, а з лівого – близько двадцяти! Та які ріки! А які біля них тяглися плавні – повні трав у низовинах та заплавних лісів!

Найзнаменитішим серед них був славний у віках і тисячоліттях (хоч у різний час він, очевидно, по-різному й звався, та ще в різних народів) Великий Луг.

Це через століття, вже за козацьких часів писатиме Дмитро Іванович Яворницький:

«Майже весь береговий простір Дніпра, за винятком порогів, був укритий розкішними й малопрохідними плавнями, що давали запорізьким козакам і ліс, і сіно, й безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, вкритими трав’янистою й деревною рослинністю, перетятими в різних напрямках річками, відгалуженнями, єриками, затоками, лиманами, протоками, всіяними величезною кількістю великих і малих озер і порослими густим, високим і непрохідним очеретом. З усіх плавнів особливо був знаменитим Великий Луг, що починався біля лівого берега Дніпра, напроти острова Хортиці, тягнувся зі 100 верст…

…Обидві ці річки, Дніпро й Буг, живилися своїми річками й гілками, що впадали у них в різних місцях по обидва береги. З безлічі приток Дніпра з правого боку найвідомішими були: Сухий Омельник, Мокрий Омельник, Домоткань, Самоткань, Сура, Грушівка, Томаківка, Базавлук та Інгулець з його знаменитою притокою Жовтими Водами, з безлічі лівих приток Дніпра найвідомішими були: Оріль з боковими Багатою і Берестівкою, Самара з боковою Вовчою, що складається з Ганчула і Янчула, Ворона, Осокорівка, Московка Суха, Московка Мокра, Конка, Білозерка, Рогачик, Лопатиха, п’ять річок Каїрок (Довга, Західна, Мечетна, П’ята, Четверта), Сомова та Янушева. З безлічі гілок Дніпра з правого боку найвідомішими були Ведмірка, Лісна, Тарас, Бугай, Дніприще, Орлова, Підпільна, Павлюк, Скарбна, Сисна, Колотівська, Коловоріт, Царева, Дармамівка, Омелова, Космаха, Козацька, Бургунка, Тягинка, Інгульська, Кошова, Вільхівка, Корабельна, Білогрудова, Солонецька. З багатьох лівих гілок Дніпра найвідомішими були Підпільна, Паньківка, Домаха, Кушугум, Річище, Музурман, Плетениха, Темрюк, Конка, Свята, Метелиха, Лободиха, Бристана, Бабина, Татарка, Царевська, Євпатиха, Гребениха, Волошака, Шавулиха, Чаплинка, Костирська, Дурицька, Таванська, Гниловод, Хрулова, Голубова, Олексієва, Кардашинська, Маслова, Борщева, Солонецька й Збруївська.

З кількох приток ріки Бугу з лівого боку найвідомішими були Синюха, Мигійський Ташлик, Корабельна, Ташлик, Єланець, Мертвовод та Інгул з головними притоками – Аджамкою, Сагайдаком, Грузькою, Сугаклією, Березнегуватою й Громоклією.

А з рік Азовського басейну – Торець, Бахмут, Лугань, Кальміус, Кальчик, три річки Берди, що текли паралельно одна одній з півночі на південь і впадали безпосередньо в Азовське море.

Крім рік, річок і гілок, було немало озер, лиманів і прогноїв. Озер, гирл і лиманів уздовж обох берегів Дніпра налічувалося 465, уздовж лівого берега ріки Орелі – 300, по обох берегах ріки Самари – 24…»

І все це Ельдорадо, цей воістину рай раніше був скіфським і вони радувались йому, як пізніше цьому диву радуватимуться запорожці.

Трудно втриматись, аби, описуючи цей край, не повторити ще і ще захоплені слова козацького батька Дмитра Івановича Яворницького, про те, що «край цей був далеко не маловодний; його центр перетинала велика і багатоводна й повноводна ріка Дніпро з багатьма озерами, східні й західні околиці були змережані в різних напрямках безліччю рік, річок і прогноїв та єриків, котрі немов жили в живому організмі, несли свої прісні, гіркі й солоні води по безкраїх степових рівнинах запорізького краю; достаток води в своєму краю козаки характерно висловлювали словами пісні:

З устя Дніпра та й до вершини

Сімсот річок, ще й чотири.

…Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками тут називаються більш чи менш глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом, які служать природними жолобами для стоку води з відкритих степових місць у ріки, річки, озера, лимани, прогної, єрики; геологічною мовою балками називаються мертві яри, недіючі, вкриті лісовою чи трав’яною рослинністю. Ярами ж називаються діючі балки з крутими, оголеними берегами, що обвалюються від весняних і дощових розливів… байраками називаються ті самі яри, але неодмінно вкриті лісом, більш чи менш густим і високим».

Балок було сотні й сотні і тяглися вони на десятки кілометрів (найбільше їх було біля Дніпра – з обох боків загальним числом 131! Коли наставали спекотні дні, на їхніх схилах, в долинах їхніх і паслася худоба. Правда, степ не всюди був однаковий, південніші території між Дністром і Доном були посушливішими (це їх пізніше називатимуть Диким полем). Чи, скажімо, Приазов’я. І все ж для скотарів-кочівників залишався великий простір для маневрів – в посуху вони переганяли стада в краї, де зберігалася волога, у ті краї, про які пізніше, вже в українців, навіть поговірка з’явиться: «Там сіна по коліна, свіжого пойла по стойло».

Недарма ж про ці краї – ще за скіфських часів – так захоплено писав Геродот (процитуємо його ще раз, текст вартий того): «Земля у них (скіфів) рівна, багата травою й добре зрошена; кількість рік, які течуть через Скіфію, хіба що трохи менше кількості каналів у Єгипті…» А про Борисфен, який «з інших рік… найбільш прибутковий: він дає чудові й розкішні пасовища для худоби, багато прекрасної риби, вода на смак дуже приємна, чиста… вздовж нього тягнуться й чудові орні поля або росте дуже висока трава у тих місцях, де не сіють хліба…» Через віки після «батька історії» про ті краї писатиме очевидець тих багатств: «В цій країні, у придніпровських степах трава росте надзвичайно високою і такою густою, що неможливо їздити на колесах, бо вона заплутується у шпицях і не дає їм вільно рухатись…»

Ось іще свідчення 116-річного діда Розсолода, що його наводить у своїй праці «Історія запорізьких козаків» Д. І. Яворницький:

«Тут всілякі квіти цвіли, тоді великі трави росли… тут була така висока тирса, що як оця палиця, що у мене в руках: як глянеш, а вона, мов жито, стоїть; а очерет ріс, мов ліс: здалека так і біліє, так і лисніє на сонці. А що ж до пирію, ковили, мурави, орошку (горошку), кураїв та бурунчуків, то як увійдеш у них, то тільки небо і землю й видно, – в отакенних травах діти губляться, бувало. От вона підніметься вгору, виросте, та й знову падає на землю, та так і лежить, наче хвиля морська, а над нею вже й інша росте; як запалиш її вогнем, то вона тижнів три, а то й чотири горить. Підеш косити, косою трави не відкинеш; поженеш коней, за травою і не побачиш їх; заженеш волів у траву, тільки роги мріють. А випаде сніг, настане зима, то й байдуже: хоч який буде сніг, а траву надовго не вкриє. Пустиш собі коней, корів, овець, то вони так пустопаш і пасуться, тільки біля отар і ходили чабанці; а як заженеш овець у траву, то вони між нею, наче мурахи, – лише увечері й побачиш, але вже тоді біля них роботи – тирсу вибирати, яка поналазила їм у вовну! А що вже між тою травою різних ягід, і говорити нічого; оце було як вийдеш у степ та як розгорнеш траву, то так і бери руками полуниці… Меду скільки хочеш, стільки й бери, – найбільше від диких бджіл. Дика бджола скрізь сидить: і на очереті, й на вербах; де буркун, в буркуні, де трава, у траві…» А вже про звірину різну, дичину – чи й вистачить місця процитувати! І в такому раю жили скіфи і радувались йому – і царські, і кочовики, і землероби.