Розділ «Частина четверта Скіфський рай і скіфське ельдорадо»

Серед кочівників-скіфів блукає Cтратон…

Фламандський монах-францисканець і мандрівник по Азії (1253–1255 рр.) Гільйоме Рубрук під час своїх мандрівок Азією побував і в Монголії, де зробив опис того, як здійснювало переїзд сімейство багатого монгола: сотні возів, а навколо рухались величезні стада.

«Мені здавалося, – пише Рубрук, – що назустріч мені рухалось велике місто» – так його вразило багатолюдне і гамірне переселення заможного монгола, що складалося з возів, юрт і величезних шатрів.

Подібну мальовниче-вражаючу картину Рубрук, якби він мандрував, наприклад, степами Північного Причорномор’я, спостеріг би і в скіфів-кочівників. Зокрема, в багатих: сотні возів, нелічені стада, велелюддя, галас, іржання коней, рев худоби, крики погоничів і ще бозна-скільки і яких звуків він би наслухався, опинившись, звичайно ж, у хмаровищах пилу, що здіймалися до небес. Тільки у скіфів були кибитки на возах, а не юрти і не було величезних шатрів, що їх у монголів – на дерев’яних колесах – везли по двадцять і більше биків…

Але побачив би таке, повторимо ще раз – у багатих…

«Основу скіфського суспільства становила мала індивідуальна сім’я, у приватному володінні якої перебувала худоба й домашнє майно. В руках багатіїв зосереджувалися величезні стада, тоді як інша частина населення бідувала, не маючи навіть того мінімуму худоби, який міг би забезпечити ведення самостійного господарства, – зазначає «Історія Української РСР». – Мірилом багатства у скіфів з досить раннього часу були також золоті прикраси, оздоблення зброї й вуздечки, золоті чаші й начиння. Майновий ценз одного із знатних тубільців на Боспорі становив: десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів та багато табунів коней, стад великої рогатої худоби й отари овець. Скіфській знаті протистояла маса рядового населення, більшість якого мала по одному возу, запряженому парою волів, і тому називалася «восьминогом». Але були і такі, що не мали навіть цього. Про одного з них розповів грецький поет Піндар (V ст. до н. е.): «Серед кочівників-скіфів блукає Стратон, який не має будинку, що перевозиться на повозці». «Той, хто не має повозки, вважається там безчесним (нешанованим)», – додає до цього коментатор. У Гіппократа (V ст. до н. е.) згадуються скіфські багатії, які називаються «найблагороднішими і наймогутнішими» у Скіфії. Цей же автор говорить про існування скіфської безкінної бідноти, що належала до людей «найнижчого походження».

Геродот: «…а живуть вони в кибитках, із яких найменші бувають чотириколісні, а інші – шестиколісні, вози навколо закриті повстю і влаштовані подібно до будинків, одні з двома, другі з трьома відділеннями: вони непроникні ні для води (дощової), ні для світла, ні для вітрів. В ці повозки запрягають по дві або три пари безрогих волів: роги у них не ростуть від холоду.[32] В таких кибитках влаштовуються жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними слідують отари овець і стада корів і табуни коней. На одному місці вони стоять стільки часу, поки вистачає паші для стад, а коли її не вистачає, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять іпаку (сир). Такий спосіб життя і звичаї скіфів».

Етнографи виділяють п’ять основних типів кочовищ в євразійських степах: перші три пов’язані з постійним кочуванням усього населення, а останні два характеризуються сполученням кочового способу життя з осідлим, коли кочівники повертаються на зиму до постійних місць мешкання або частина населення живе осідло. В обох випадках роль землеробства велика. Один із скіфологів (Граков) зазначає:

«Землеробство, очевидно, не заважало населенню кочувати між посівною і жнивами, а молотьба могла тягтися всю зиму».

Археологи виявили одну особливість. Скіфські кургани IV–III ст. до н. е., розташовані неподалік Дніпра, характеризуються скромністю поховань (чи не землеробські, бува?), а ті кургани, що в степах, за 20–40 км від Дніпра – багаті. Там була вотчина кочівників, вічних блукачів степами, а вони були значно багатшими за землеробів (якщо в осілих посуд був ліпний, явно місцевого виготовлення, то в кочівників переважають речі дорогі, великої художньої цінності, античні шедеври, не кажучи вже про золото та вироби з нього).

До іраномовних племен у Скіфії належали власне царські скіфи і скіфи-кочівники. Перші, як ми вже знаємо, владарювали над усіма іншими племенами скіфів (і нескіфськими племенами), які складали союзне скіфське об’єднання, але і ті, і ті не були пов’язані із землеробством, а отже, й осілістю, кочували – благо, Скіфія була степовою країною.

Кочовики (одне із значень терміну: плем’я, народ, що кочує, кочувати – часто переїжджати з місця на місце зі своїм житлом і майном) – теж мали своє господарство, і головною галуззю їх було скотарство. Худоба, як прийнято вважати, була водночас і засобом виробництва та знаряддям праці і продуктом праці та обміну (а це – життя), тож головна турбота кочівників, їхня праця, піт і щоденний клопіт якраз і полягали, кажучи сучасною мовою, в організації пастушого господарства, збільшенні й збереженні поголів’я.

Скотарство відоме ще з неоліту – нового кам’яного віку, коли вперше було одомашнено свиню, вівцю, козу, велику рогату худобу, коня, осла, верблюда. На території України скотарство розвинулося за часів трипільської культури і набуло дальшого розвитку в кіммерійців та скіфів. Воно було кочовим, худобу використовували і для транспорту, а з бронзового віку – для оранки. Тоді ж (догляд за худобою і плужна оранка були справою чоловіків) відбувся перехід від матріархату до патріархату.

Скіфів майже неможливо уявити без худоби та коней, бо вони спершу вчилися їздити верхи, а вже потім ходити.

Худоба цілий рік перебувала на підніжному корму, а тому й доводилося кочувати з одного пастівника на інший. Найбільше у них було корів, биків, овець і, звичайно ж, коней. Оскільки скіфи й кочували, то й винайшли хату на колесах – повстяну кибитку на возі. Все життя кочівника – безперервний рух вперед. Кочували великими стадами, що об’єднували худобу багатьох сімей чи родів. Так – гуртом – легше було охороняти стада від грабіжників. Коли рухалась така орда – десятки тисяч коней, худоби, цілі вервечки повстяних кибиток на скрипучих, але таких міцних і надійних возах з великими дерев’яними колесами, обкутими залізними шинами, ціле військо пастухів, собаки, галас, крики, ревисько худоби, іржання коней – не нападеш на таку орду!

Тож головною турботою і смислом життя кочовиків були, звичайно ж, стада, отари, табуни. До них в першу чергу входила велика рогата худоба, хоча як у скіфів, то насправді – всупереч назві – не дуже велика, себто низькоросла (комола чи короткорога), вівці, в осілого населення – свині, якась кількість кіз, не кажучи вже про коней.

Вівці через свою невибагливість споживають рослини, непридатні для інших тварин і добувають собі корм з-під снігу – ще й сьогодні залишаються одним з найпоширеніших видів домашніх тварин. Були вони такими і в скіфів. За умов вільного утримування їх з кіньми, вони добре доповнювали одне одного: перші, йдучи попаски, споживали верхню частину рослин, а другі поїдали їх повністю, знаходячи собі пашу навіть там, де інші тварини її знайти не могли. Тому овечі отари завжди рухались за табунами коней – так раціональніше використовувалися пасовиська, за які між родами й племенами у степах завжди виникали сутички, часом і криваві. Низькуваті, близько 61–62 см заввишки, вони мали гарну вовну, а за сезон давали ще й до 60 літрів молока високої харчової цінності. А ще ж і м’ясо. Недарма ж туші овець (чи окремі окісти) завжди клали в могилу, як напутну їжу на дерев’яних тарелях, а поруч неодмінно клали й ніж, аби покійник міг у такій ситуації поїсти у тім світі і ні в чому не відчувати незручності. (Що покійники у потойбіччі житимуть так, як жили, будучи живими, в цьому, скіфи не сумнівалися, тож смерть зустрічали без напруги й жаху: тут не вдалося пожити, на тім світі своє, мовляв, візьмемо. У колі предків, серед свого народу, а його там завжди більше збирається, як у цьому світі.)

До весни кочівники перебували на зимниках (приморська смуга степів), де було тепліше і зими не такі сніжні та морозяні, тож худоба цілорічно утримувалася на підніжному корму (та й хіба забезпечиш для таких великих стад сіно та інші корми). Перед вели коні, вони своїми міцними копитами розбивали сніговий наст чи лід, добуваючи з-під них траву, а вже за ними рухалися стада й отари.

Псалії другого тисячоліття до н. е.[33]

Зимівниками в українській мові нині називаються утеплені приміщення для зимування бджіл (деінде ще й будівля для худоби на зиму). В недалекому історичному минулому так ще називалося зимове житло запорожців за межами Січі (серед хуторів та слобід). Згадаймо Стороженка: «Скінчивши своє діло, недовго він (старий запорожець) зоставався в коші, дуже вже старий був, подякувавши за хліб-сіль, помандрував собі в степи, щоб де-небудь сісти зимівником і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолах».