Розділ «Частина четверта Скіфський рай і скіфське ельдорадо»

Чи в Ю. Яновського: «Оселився старий у землянці над рікою. На даху в нього зимою вовки ночували» – така тоді була романтика життя.

За Б. Грінченком: «Оце викопа (запорожець) яму, обставе її, чим там попало, обліпе, обмаже, поставле мечеть (хліб пекти), зробе кабицю (страву варити) та й живе».

П. Панч уточнює:

«В бурдеї (землянці на зимівнику) не робили (запорожці) груби, не виводили димар, а клали із дикого каменю мечет,[34] на якому пекли хліб і ним же й зогрівали хату».

У скіфів це було широко вживане слово (як і літники); зимівниками називалися краї, куди кочовики поверталися на зиму з худобою, кіньми, в ті краї, де взимку було тепліше. Якщо літники були на півночі, то зимівники на півдні, поближче до Чорного чи Азовського морів, у причорноморських степах.

Зокрема, й на узбережжі Азовського моря та побіля мілководної затоки Сиваш (Гниле море) на заході, біля берегів Криму та Херсонської області. Від моря він відокремлений вузькою Арабатською стрілкою, сполучений з ним Генічеською протокою. Береги там розчленовані мілководними затоками, а Чонгарський півострів розділяє Сиваш на Західний і Східний. Там характерні засухи – рівні ділянки із значним шаром сірого і сіро-зеленого мулу.

Сьогодні Сиваш – місце добування солей, важливої сировини для хімічного виробництва, на його базі працюють бромний та содовий заводи в Красноперекопську.

В епоху бронзи клімат там був дещо іншим, і присивашськими низинами тоді текло багато степових річечок у вербах із зеленими трав’яними луками і там охоче селилися люди. Ще в епоху кіммерійців ті, сьогодні пустельні краї, були велелюдними. Там (і пізніше, за Скіфії) знаходилися зимівники кочівників, куди вони неодмінно перекочовували на зиму. Довгий час у степах Присивашшя археологам не вдавалося знайти хоч які-небудь сліди тих зимівок – пустка навколо, тільки вітри пил переносять. Жодного сліду зимівників, як замели їх за собою кочівники!

І лише з допомогою вертольотів (комусь спало те на думку) їх вдалося виявити (власне, стоянки на зимівниках). Вже з невеликої висоти, починаючи чи не з десяти метрів археологи, які перебували у гвинтокрилих машинах, загледіли внизу, на випалених сонцем, майже не придатних для життя рівнинах, якісь підозрілі світлі плями. Аерофотозйомки почали неподалік села Сергіївка, що на Херсонщині.Так було виявлено сліди десятків прадавніх стоянок кочівників та окремих поселень. Уже перший контрольний шурф, зроблений в одній із таких світлих плям, приніс успіх – усього лише на глибині 30 см знайшли бронзові вудила з круглими кільцями на кінцях і пару стержневих псалій, вже тоді малопоширений тип кінської вузди.

Детальні дослідження світлих плям швидко внесли ясність. Виявляється, там були зимівники кочових племен (спершу епохи бронзи, пізніше кіммерійців та скіфів), себто недовготривалі, лише на короткий зимовий час поселення, культурний шар яких був вельми тонким. Та й для чого на коротку зиму споруджувати капітальні приміщення – худоба й під відкритим небом зимуватиме, люди – в кибитках, а пастухи й біля багать грітимуться. Тож мало чим поживилися археологи – кострища на колишніх зимівниках, уламки кераміки, кістки тварин. У ті краї на зиму просто переганяли тварин, і все. Там було вдосталь корму, особливо були значними очеретяні зарості, і худоба добре зимувала. А по весні знову починали свій вічний рух уперед – із зимових пасовиськ на літні, щоб пізно восени чи й на початку зими знову вигулькнути на пару місяців біля Сивашу. Можливо, з часом аерофотозйомки виявлять там більші площі культурних слідів, але… Нині той район вже увійшов у зону зрошення Каховської зрошувальної системи – нові часи, нове життя…

Ті, що носили штани…

Отож по весні залишали зимники й попаски вирушали на літні пасовиська. Випасання велося меридіально – з півдня на північ, так було зручніше. На одному місці залишалися рівно стільки, наскільки вистачало трави, а тоді переходили на нові пастівники, і так до скону життя. Попаски, попаски, все вперед і вперед, із зимівників на літники, з літників знову на зимівники. Кожна родоплеменна група чи роди мали свої маршрути для щорічних переміщень, що їх не дозволялося нікому іншому перетинати.

Треба було щодень напасти численні стада, табуни, отари; уберегти чотириногих від хижаків – головно вовків, а їх у степах розводилося до безміру! Слідкувати, аби тварини були здоровими і в доброму тілі, ще й постійно наглядати за видноколами, бути готовим в будь-яку мить відбити напад драпіжників, степових розбійників, які завжди мали невситиме бажання поживитися твоєю худобою. Чи й самому спритно, використавши зручний момент, напасти на сусідів з гиком та свистом, аби, вихором налетівши, поживитися чужою худобою і таким робом примножити власні багатства – воєнна здобич на всіх «законних» підставах переходила у власність нападника.

Випас і догляд худоби, охорона її від сусідів і напади на самих сусідів – все то у віданні чоловіків, які ніколи, ні взимку, ні восени, весною чи влітку не злазили з коней. Вони були добре пристосовані до нелегких умов кочового життя і перш за все добре одягалися (одяг вовняний, теплий, зручний – був і шкіряний). Виготовленням одягу – до речі, гарного, майстерно пошитого, художньо оформленого аплікаціями, гаптуванням – займалися, звичайно ж жінки. Одяг був зручний, практичний – короткі, перетягнуті в поясі шкіряні (хутром всередину) каптани, шкіряні, теплі й міцні штани або вовняні шаровари, м’які, перев’язані біля кісточок чобітки, що їх греки називали скіфіками,[35] на голові – гостроверхий башлик, що захищав не тільки голову, а й потилицю. Носили ще й кожухи, принаймні їх згадує Геродот.

А ось щодо штанів… Якщо сусіди степовиків греки не знали штанів і не визнавали їх, бо вважали таке вбрання ознакою варварства й дикунства, то скіфи штани любили – та і як у холоднечу обійдешся без штанів? Та ще на коні. Ніяким кожухом чи каптаном голі ноги і стегна не прикриєш, ніякі хітони – довгі сорочки, що їх залюбки носили греки, у степу не зарадять – диваки греки, і як тільки вони ухитрялися жити без штанів, дивувалися скіфи.

Життя тих, хто носив штани (а втім, скіф’янки теж їх залюбки носили – зручно, практично і затишно), минало в степу на верховому коні – на вітрах, на спекоті, на дощах, на морозі… Нелегке життя, ворогу такого не побажаєш, але для скіфів воно було і єдиним, і звичним – іншого вони не знали і не уявляли. Тож були великими трудівниками, які ні вдень, ні вночі не знали спокою. Спали, передрімуючи, ловлячи дрижаків, біля багать – особливо тяжко було восени та взимку – гибіли під відкритим небом, посеред огрому степу, не завжди прихильного до людини. Щоб не сказати, ворожого. В крайньому разі не лагідного і не зичливого до скотарів – вічних трудівників степу, який вони вірно і незрадливо любили все життя. У степу вони народжувалися, зростали, зістарювалися – якщо доля посилала їм такий шанс, постаріти за життя, – і смерть свою зустрічали теж у степу, смерть від праці, віку чи ворожої стріли – швидше всього.

Таємниця двох скіф’янок

А за стадами, за табунами й отарами, зрештою, за чоловіками на верхових конях, рухались кибитки, запряжені комолими волами – з сім’ями, жінками та дітьми і нехитрим збіжжям (зайвого не возили, тільки те, що необхідне було для щоденного вжитку).

Не кожне діло у скіфів – як і в будь-яких інших кочових народів – вважалося «благородним». Наприклад, царські скіфи (і скіфи-кочовики, хоч між ними різниця мовби й не спостерігається, хіба що за багатством) величали «благородними» лише війни та догляд за худобою. За Геродотом, вони «вважали за менш вартими поваги тих, що займалися ремеслами і їхніх нащадків». Але, як не крути, як не верти, а ремісники – та ще за умов кочового життя, відсутності доріг і постійних сутичок – були вкрай необхідні. Без них неможливо було обійтися в побуті – та і як обійтися хоча б без ковалів? (Як ковалі не могли в свою чергу обійтися без металургів, тих, хто з болотяної руди виплавляв їм залізо), тож ремісники були, і до них кочовики раз по раз зверталися, хоч мовби їх і менше шанували. Але аж ніяк не могли обійтися без ковалів, теслів, без шорників чи стельмахів, без «будівничих» возів, адже постійно треба було лагодити старі речі й виготовляти нові – зброю, мечі, кинджали, наконечники до списів чи стріл, кухонну утвар, не кажучи вже про криті вози з кибитками, без яких у степу ні тпру ні ну…

Крім ремісників, для яких ремісництво було професією і шматком хліба та м’яса (чи сиру іпака), кожна сім’я ще й сама багато чого виготовляла – для щоденного ужитку. Недарма ж у жіночих похованнях археологи незмінно знаходять так звані пряслиця,[36] що їх у кожній родині виготовляли з обпаленої глини. А це свідчить, що прядіння було поширеним заняттям серед скіф’янок різних соціальних прошарків. Пряжу теж кожна родина виготовляла сама – з вовни та рослинної сировини – хоча б тих же конопель. Тканини (за нечисленними знахідками чи відбитками їх у глині) виготовлялися без допомоги ткацького верстату, простим переплетінням. (Хоча в заможніх були дорогі привозні тканини, про це свідчать розкопки з багатих, т. зв. царських курганів). Кожна родина виготовляла ліпну кераміку, що потім випалювалася на вогнищі, та різний дерев’яний посуд – тарелі, чаші, у заможніх із золотими або срібними обкладками, та інші речі з рогу чи срібла – але це вже в багатих.