Розділ «Частина шістнадцята Друга загибель Скіфії»

Підраховано (така сумна статистика, статистика наших утрат): 99 відсотків (дев’яносто дев’ять!!!) скіфських, сарматських і пізніших степових курганів – пограбовано. На жаль! Величезні і нічим не поправимі втрати. І пограбували їх ще в сиву минувшину – сучасниками цих споруд. Себто, ті, хто ховав небіжчиків, а потім, після спорудження кургану, пограбував їх – часом до останньої нитки. Золотої, звісно. Тож для нас нечіпаним залишився якийсь там мізерний відсоток – який жаль.

Золота пропасниця особливо залютувала в XVIII–XIX ст., коли в похованнях Північного Причорномор’я почали знаходити золото. Усі кому не ліньки кинулися грабувати могили, аби на ходу озолотитись задурно. Тоді нашими південними степами хвиля пронеслася жахливим валом, своєрідним цунамі – від Дунаю – Дністра й до Дону. І далі, далі, на Алтай, у Сибір, все вичищаючи на своєму шляху. Це на тисячоліття завдало непоправимої шкоди як науці, так і нашій національній культурі. І взагалі культурі людства планети Земля.

Багато курганів пограбовано навіть двічі (вперше у скіфсько-сарматські часи, вдруге вже за Російської імперії, після того як вона захопила Крим), тож можна лише уявити, яка мізерія лишилася в прадавніх похованнях для нас, для нашої культури.

І все ж дещо, на щастя, таки лишилося нечіпаним для археологів, а значить, і для нас. Але і те, що вціліло, підстерегла інша пеня – часто кургани, які опинилися серед засіяних нив, не просто руйнують чи самовільно розкопують – сиріч грабують, а зносять їх. З лиця землі. Як непотріб. І грабовані, і ще не чіпані.

На величезних просторах від Дунаю до Дону – про інші краї, наприклад, Молдавію на заході чи Росію на сході, вже й не кажу. А там, де пройшли бульдозери нищителів-руйнівників, новітніх варварів, вже нічого не залишилося із курганних насипів – колись величних і здалеку-здалеку видних, і ніхто вже не дізнається де колись вони здіймалися під голубими небесами. Хіба через роки, десятиліття й сотні літ хтось випадково надибає колишній курган над похованням, як то наткнувся у своєму дворі мелітопольський чоловік на поховання скіфського царя.

Порозмовляйте з археологами, і вони приведуть десятки сумних фактів – кричущих! – як з наказу місцевої влади, порушуючи всі закони, безцінні пам’ятки археології були знищені і ніхто за те варварство не відповів і не поніс заслуженої кари.

Вам розкажуть, як один голова колгоспу (в степах біля Дунаю) велів знести шість великих курганів – «до чортової матері!»

І їх знесли, і нині й сліду з них не залишилося – там родить кукурудза немічними качанами. І що у них було – й загубилося серед полів – того ніхто вже не знає і знати не буде.

Чи історію про одного районного самодура, голову райвиконкому, який на початку 70-х років минулого століття велів головам колгоспів (в ранзі суворого наказу) «убрать все бугры с полей» та уздовж траси на Тираспіль, аби вони «не портили общий вид прекрасных окрестностей, называемых ландшафтами нашего района». І, як результат того вандалізму, були знищені десятки стародавніх курганів, що зводилися, починаючи з часів первісних мисливців – ямна та зрубна культури – і завершуючи скіфо-сарматським часом. (Тоді ж був знівельований п’ятиметровий насип одного кургану, у якому потім (виручив випадок) було знайдено безцінну золоту гривну.)

Чи розкажуть, як тракторист виорав золоту гривну, порубав її (і не здригнулася рука!) на кілька шматків і продавав їх потім дантистам на виготовлення зубів та вставних щелеп.

А скільки подібних знахідок – бронзових, срібних, золотих, серед яких були істинні шедеври – розійшлося по руках і пощезали для науки назавжди. Багато скарбів попадали до контор колгоспів (чесні люди, які їх знаходили, здавали, сподіваючись, що там вони будуть збережені), де вони валялися, валялися і… завалялися.

Кургани, які простояли у Європі тисячі років, особливо інтенсивно почали знищуватися на протязі останніх двох століть – наче урагани над ними пронеслися. А скільки їх потрапило в зону сільськогосподарських угідь, і вони стали приреченими, адже їх з року в рік розорюють, розорюють, розорюють, доки насипи й не зникнуть з лиця землі, а на їхньому місці посіють кукурудзу чи ще якусь культуру, аби зібрати з тих ділянок копійчані врожаї, втрачаючи сотні тисяч на знахідках. Так пощезли десятки й десятки курганів на теренах Дніпропетровської, Запорізької та інших областей. Будівництво великих зрошувальних систем докінчило те, що вціліло, їх познищували часто тишком-нишком. Навіть не повідомивши археологів.

А ось в Болгарії такі кургани залишають посеред оброблюваних полів, оберігають їх, не даючи нікому й пальцем зачепити. Як і в Німеччині, де до курганів возять екскурсії і в першу чергу школярів. Цінні пам’ятки археології після розкопування в Англії, наприклад, чи, скажімо, в Швейцарії, Австрії, Італії консервують і споруджують над ними павільйони, що захищають їх від руйнування, і вони стають центрами туризму, ще й приносять державі значний прибуток.

Кажуть, що у Франції, наприклад, навіть змінюють траси швидкісних автомагістралей, якщо на їхньому шляху виявиться якийсь прадавній курган.

Факт: у наших музеях зберігаються речі з розкопок давніх курганів, яким ціни немає. Власне, ціна їм навзагал – мільярди доларів. А скільки втрачено і втрачається – і в матеріальному плані, і в плані духовності та культури. Цілком справедливо зауважив археолог Є. Яровий: ніхто з нас і не підозрює, що свою ціну – крім землі, у нас мають і кургани, і ціна їм вища за ті урожаї, що отримують на тім місці, де вони ще недавно здіймалися. Та й розкопки кургану приносять державі більший прибуток, аніж кошти, витрачені на розкопки. Чого варте, наприклад, відкриття скіфського золота в Україні, багатства Чортомлика, Солохи, Куль-Оби та інших пам’яток.

А ті кургани, які ще вціліли, треба залишити в спадок нашим нащадкам – як величезну цінність.

«Тим самим ми збережемо хоч би частково своєрідність регіонів Європи, в сім’ю народів яких ми так пориваємось увійти. То чи розумно тоді знищувати те, що дісталося нам за так?»

«Після закінчення розкопок, – пише далі археолог, – я завжди ловлю себе на думці, що прекрасний природній ландшафт втрачає частину своєї душі і зачарування, коли на місці курганного насипу залишається рівне, сумовите поле. Обвітрені і облиті численними дощами кургани, що просіли під вагою століть, вистояли перед часом. Вони стали невід’ємною частиною культури народів, що змінювали один одного на цій родючій землі.

Ровесники найдавніших світових цивілізацій, вони є реальним і дотиковим ланцюгом зв’язку поколінь, вони здатні зупинити людину і змусити її хоч на мить уявити своє життя в просторі і вічності.

Правий був один з перших археологів Ф. Кнауер, який в одній із своїх наукових робіт майже століття тому писав: