TextBook Пізно. Колоди осідають, земля тисне, кістки ще живого чоловіка тріщать…
Прощальні ковтки повітря закривавленим ротом, забитим ще й порохнявою й тліном… Задихаючись, він з останніх сил намагався роздерти горло, не розуміючи, чого це у нього раптом перестало литися цілюще повітря…
Востаннє затріщавши, колоди разом із товщею землі придавили його в кутку гробниці і навіки поховали в чужій могилі – на колінах, наче навпочіпках…
Так скорчений, з руками біля власного горла, він і пролежить у могилі 1800 років – допоки на його розчавлений кістяк не наштовхнуться археологи…
Од дерева одірваний листок
Згадуючи літературний образ М. Лермонтова («Дубовый листок оторвался от ветки родимой…», 1841),[122] Леся Українка писала:
Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
Немов од дерева одірваний листочок.
І мчить залізний велетень мене.
Але досить гіпотетичному скіфові замінити «Волинь» з вірша Лесі Українки – уявімо таке, – на ймення своєї батьківщини, як решта підійде до нього і до Скіфії за принципом один до одного.
Вигнанець із своєї сплюндрованої предківщини, блукач, який після багатьох злигоднів і поневірянь вже в Римі прибере грецьке ймення Діонісія Малого, теж міг про себе отак сказати: – я – одірваний листочок од материнського дерева, що його недоля-веремія занесла до далеких берегів Тібра. І кожен скіф наприкінці життя Малої Скіфії – хоч у Добруджі, хоч у Криму, як вона гинула (і – загинула), а його підхоплювала кривава буча, і він одірваним листком полетів за Істр і – далі, далі, – теж міг про себе отак сказати. Бо так воно й було – як одірване листя вимів веремій синів змієногої богині з рідного краю – з їхніми думами і помислами, сподіванками і жалями, з піснями їхніми, зі щастям-радістю, з лихом-бідою, з любов’ю їхньою, за яку вони живцем і в могили йшли, і ненавистю та звагою, коли ставали на прю, і, зрештою, зі сміхом своїм і печаллю, з легендами і переданнями, з дітьми своїми – народженими і ще ненародженими, яким уже ніколи не судитиметься з’явитися у світі білому і на запитання хто вони, гордо не пролунає відповідь: «Ми – скіфи!» Хто поліг на велелюдних шляхах чужих палестин, хто розчинився і загубився серед інших племен і народів, бо не стали вони вдома єдиною нацією, а потонули в чварах і розбратах, заплативши за те найдорожчу ціну. Зникли з їхньою будучиною, у праві на яку їм було відмовлено – КИМ? Долею-недолею? Ворогами? Сліпим випадком чи самим ходом історичного розвитку?
А все тому, що в них стряслося те, що згодом станеться у наших предків русичів і про що запише до своєї «Повісті временних літ» Нестор-літописець під роком 862-м:
«… і не було в них правди, і повстав рід на рід, і були у них усобиці, і воювати почали між собою».
Це коли скіфські каїни зачали убивати скіфських же авелів. Що вдієш, Аркадії, щасливого краю скотарів і хліборобів, що його витворили у мріях своїх поетичні греки, насправді не було на планеті Земля. Як і безхмарного на ній життя.
А в скіфському бутті, в історії їхній, в душах їхніх і діяннях тоді переміг Ариман – «темний бог», бог сили зла, і Ормуз[123] не допоміг і не порятував їх. Як не виручив і щасливий збіг обставин, якого так і не трапилося, чи просто випадок. (Бо застерігав ще староримський поет Ювеналій про те, що випадок «царства дає рабам» і «полоненим – тріумфи», ось тільки, застерігав сатирик, «щасливців таких менше за білих ворон».
І, врешті-решт, вийшло, як за пророком Єремією:
«І напою доп’яна князів його і мудреців його, воєначальників його, градоправителів його і ратоборців його, і заснуть вони вічним сном і не прокинуться».
Так і сталося зі скіфами, які, будучи єдиними, були непереможними, але втративши єдність, здобули навзамін котору, тож напилися крові доп’яна, всі напилися – від царів-вождів до останнього воїна чи пастуха-скотаря і поснули навічно, щоб більше ніколи не проснутися. Пощезали, як щезає одірваний од дерева листок, якого підхопив веремій і поніс на край світу…
За далями років зникають віки та віки, змінюються племена і народи в Північному Причорномор’ї, чи не тисяча літ збіжить і ще ж стільки і в степах, як і пророкував колись Великий Поет, ожили степи, озера, «І не верстовії, / А вольнії, широкії / Скрізь шляхи святії» простелилися…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сини змієногої богині» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина шістнадцята Друга загибель Скіфії“ на сторінці 11. Приємного читання.