Розділ «Частина шістнадцята Друга загибель Скіфії»

Але вже без них і не в їхній Скіфії, а в нашій Україні.

Що колись була їхньою Скіфією.

Великою Скуфою, як шанобливо уточнить «Повість временних літ».

А тому вони з нами, адже були і залишаться одними з наших пращурів, від яких у русявій, синьоокій Русі полян і киян з’являться чорноброві й чорноокі українці та українки. Особливо українки.

Будемо сподіватись (і затято працювати для здійснення такої святої сподіванки): у нас, українців, на відміну від скіфів, «наша дума, наша пісня не вмре, не загине». Бо це, люди, «наша слава, Слава України!» А тому й гірка доля одірваного од дерева листочка, що його на край світу заносить віхола-буча, нас щасливо омине.

…Але ні-ні та й вчувається мені, як блукаю, бува, степовою Україною, що степи в межиріччі Істра – Борисфена – Танаїса клекочуть у громах і блискавицях, в іржанні коней та в бойових кличах скіфських родів, які, встаючи на смертний герць за волю свою і долю, співають прадавню пісню скіфської звитяги, що й нині лунає в мареві, у вітрах та в далині і ніколи не вмре, не поляже їхня вічна пісня, а буде відлунювати у наших серцях, у думах наших, і піснях наших:

Ми славим тих, хто степ любив безмежний,

Ми славим тих, хто зріс в сідлі коней прудких,

Ми славим тих, хто вмів любить жінок вродливих,

Хто сонце дав синам і звагу батьківську безстрашну.

Ми славим тих, хто пив бузат хмільний у дружнім колі

І побратимству вірний був щодня й завжди.

Ми славим тих, хто полум’я уздрівши веж сторожових,

Сідлав коней і мчав на бій із кличем бойовим.

Хто в січі злій пив кров гарячу ворогів,

Ми славим тих, хто мужньо в інший світ пішов,

У битві смерть свою лице в лице зустрівши…[124]

Кам’яній могилі – 22 тисячі років.

Чи не вона – колиска таємничої Cкіфії?

Це в Україні є така могила, звана Кам’яною, якій не багато не мало, а – 22 тисячі років!