Розділ «Частина шістнадцята Друга загибель Скіфії»

«Кургани здіймаються як живі пам’ятники давно минулих часів, зниклих поколінь і ніби кажуть: розкрийте нас, і ви знайдете наше серце».

А завершити цю мову хотілося б рядками російського поета Валерія Брюсова, написані ним у 1898 році:

Мне снится прошлое. В виденьях полусонных

Встает забытый мир и дней, и слов, и лиц.

Есть много светлых дум, погибших, погребенных, —

Как странно вновь стоять у темных их гробниц

И мертвых заклинать безумными словами!

О тени прошлого, как властны вы над нами!

Скарбошукачі тисячоліть

Грабувати скіфські кургани – перший раз – починали протягом десяти-п’ятнадцяти років після поховання, коли навіть тіла небіжчиків не встигали розкластися і в поховальній камері стояв задушливий, тяжкий і небезпечний трупний сморід. Робилися такі пограбування самими скіфами.

Друга хвиля пограбувань наставала через сто – сто п’ятдесят років після поховання, і третя – вже в позаминулому столітті, частково й у минулому. І хоч різні грабіжники діяли в різних століттях, але почерк їхній був той самий – він зберігся й донині. Сучасники скіфів грабували поховання, прорізуючи через увесь курган величезний підземний хід. Археологи певні: грабували ті, хто й ховав небіжчиків, адже лаз рили досить точно, а не навмання. Та й до всього ж часто інструменти, котрими було вирито камеру поховання і лаз, дуже схожі слідами на ґрунті. Власне, ідентичні. Один інструмент годився і для поховання, і для пограбування того поховання.

Через сотні років могили грабували вже не скіфи, а сармати, які їх витіснили із степів Північного Причорномор’я. Вони знали, що гробниця знаходиться під центром кургану, тож рили лаз прямо до нього. Бокову ж могилу знайти було важче, через те частина їх і лишилася цілою. А якби ці могили грабували скіфи, то вони б не залишили «у спокої» й бокові поховання, про які добре знали. А втім, патрали скіфських небіжчиків не лише сармати, а й інші народи, які хвилями прокочувалися степами, тож часом в одну могилу тягнуться й кілька лазів, виритих у різні століття.

Найтяжче було скіфським злодіям. Треба вирити довгий лаз, метрів зо двадцять, втиснутися в ту нору, що могла в будь-яку мить обвалитися. Та й мертвяків лякалися, а тому квапно пробиралися норою, запихали в шкіряний мішок побільше золотих, як і інших малозрозумілих речей навпомацки. Запихали часто й кістки, якщо з них не встигали зняти прикраси і квапилися пошвидше вибратися геть, боячись обвалу. Та й остерігаючись кари живих співплемінників за пограбування мертвих – а вона була жорстокою і швидкою.

Особливо зріс грабіжницький промисел в позаминулому столітті, коли археологи почали знаходити у скіфських курганах золото. Часто злодії шукали старі грабіжницькі лази скіфів та сарматів, пробиралися ними в поховання (земля там м’якіша від материкової), сподіваючись знайти те, що не загледіли попередні злодії. А втім, частіше всього вони рили не кручений лаз від підошви кургану, а з самої вершини викопували просторий колодязь – якраз над центральним похованням, знизу убезпечували себе кріпленням, і вже тоді починали шукати небіжчиків. Часто злодії гинули, як спричинявся обвал, багато з них, все життя риючи стародавні поховання, так нічого вартого й не знаходили. Навпаки, втрачали те, що мали. (Це про такого копача-скарбошукача йдеться у Карпенка-Карого – Бонавентуру із «Ста тисяч: «Наче і розумний, а дурний, – говорить один з героїв. – Тридцять літ шукає кладів і голий став, як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав…»)

Якось археолог Борис Мозолевський, відкривач знаменитої Товстої Могили, у якій він знайшов знамениту пектораль, розповідав журналістам, як він познайомився з нащадками одного з тих, хто грабував кургани у минулому столітті. То була немолода вже, літ під 65 жінка. Вона розповіла, що її дід Ларіон хлопчиком спостерігав за розкопками археолога Забєліна, а вирісши, як і інші його односельці, крадькома ночами пробував ритися в курганах.

Шукачі скарбів ніколи не працювали поодинці – та й що одинак зробить? Були вони добре організовані в групи (зграї, банди?), мали добрі інструменти і взагалі були людьми тямущими. Існували цілі династії могильних крадіїв на півдні України, у яких батьки передавали досвід дітям, а ті своїм нащадкам. Такі бригади досвідчених скарбошукачів випорожнювали кургани безпомильно, і після них мало що залишалося археологам.

«У нас є могили предків, спробуйте їх розшукати і зруйнувати…»

…Коли Дарій І Гістасп, непереможний до того владар величезної Перської імперії та її орди, марно ганявся за скіфами в степах Північного Причорномор’я, виснажуючи й гублячи своє військо, звернувся врешті до Іданфірса з пропозицією, що була як благання: припинити відступ і або розпочати битву, або визнати себе слабшим, підкоритися і стати його данником, то почув у відповідь:

– Знай, персе, який я: і раніше не втікав я зі страху ні від кого з людей, і тепер не тікаю від тебе… А чому я не кваплюся битися з тобою, я й це тобі роз’ясню: у нас нема ні міст, ні засіяної землі, через яку ми поквапилися б битися з вами зі страху, аби вони не були захоплені й спустошені. Якби треба було що б то не стало прискорити бій, то у нас є могили предків: ось спробуйте розшукати і зруйнувати їх, – тоді дізнаєтесь, чи будемо ми з вами битися заради могил, чи ні…

Дарій не знайшов могил скіфських пращурів, прадідів, дідів і батьків – на своє щастя. Бо тому й уцілів, що не знайшов, і повернувся – хоч і з ганьбою та спустошеним військом – у свою Персію…