Розділ «Частина шістнадцята Друга загибель Скіфії»

«Все изрыто здесь! все ископано! увы! Нет покоя праху бедных ольвиополитанцев от потомства угнетавших некогда их варваров.

…Вместо того, чтобы, следуя методе, систематически делать ископание, которые, без всякого сомнения, довели бы до какого-нибудь весьма любопытного открытия, здесь мужик с заступом идет куда ему заблагорассудится добывать денежек и горшков. Разроют ли где могилу и найдут ли основание здания; тут берут камень на строение, мрамор на известь; и оттого, где ни ступить здесь, то увидишь обломки камня или отбитые от урн ушки. Нельзя в этой картине без ужаса видеть, что то, чего не успело все разрушающее время, то довершается теперь рукою невежества!»

На Керченському і Таманському півостровах, в пониззі Дніпра і Буга, що були захоплені в турок, хазяйнували військові. Для побудови укріплень, казарм добували камінь із пам’яток старовини. При цьому знаходили золоті й срібні речі, що їх розтягали солдати. Потім в ролі «археологів» почали виступати генерали, які, звісно, не мали ані найменшої уяви, як провадити розкопки, що таке наукова цінність знахідок. Їх цікавили лише золоті і срібні речі, котрі вони пускали на переплавку, аби потугіше набити і без того пузаті гаманці, всі інші знахідки, «разные там горшки», просто викидали як непотріб. Особливо «усердствовал» у цій чорній справі генерал-поручик Мельгунов, губернатор Новоросійського краю – це він, по суті, погубив Червону могилу (інша назва – Литий курган). Не відставав від нього і генерал Вандервейде. А від першого і другого – генерал Гангеблов, який погубив (затративши 600 робочих днів) прадавній курган. Полковник Парокія, будучи начальником фортеці, розкопав курган, у якому знайшов золотий вінок, перстень, кілька срібних чаш, золотий ланцюг та серги і все те привласнив.

Дивлячись, як панота грабує кургани, збагачуючись при тому, брала з неї приклад і чернь. Два селянини розкопали на Таманському півострові курган (наче в якійсь анархічній державі) і теж, значно поживившись, гайнули далі займатися грабунками.

Що з того, що у 1804 році було видано урядову постанову про «ограждение от уничтожения и расхищения крымских древностей» – їх і далі знищували і розкрадали з невидимим до того розмахом – від солдат-генералів, з одного боку, і чиновників-селян та міщан – з другого. Всі, кому не лінь, грабували старожитності – відкрито і, як кажуть, серед білого дня. У 1904 році якийсь «гірничий технік-практикант» Шульц самочинно видобув із самочинно розкопаної могили і продав на чорному ринку золотих речей на 5000 рублів – велика за тих часів сума! На тому не заспокоївся, а, видобувши «нову партію золота», возив її на продаж, набиваючи собі мошну, а знайдені безцінні коштовності, великої художньої вартості вироби античних та скіфських майстрів масово йшли на переплавку.

Коли пограбування археологічних пам’яток набуло всезагального масштабу і розмаху (скарбошукачами і «чорними археологами» ставали всі, ледь чи не діти), генерал-губернатор Воронцов запропонував платити тим, хто «знаходив цінні речі» відкупне (аби ті знахідки врятувати) із коштів Кабінету його величності, але міністр імператорського двору відповів з Петербурга, що «его императорское величество не изъявил на сие высочайшего соизволения потому, что находимые в земле вещи принадлежат казне». І як результат – сотні безцінних знахідок попливли на чорні ринки.

Що не дограбували злодії в минулих тисячоліттях, те дограбовувала «просвещенная» та іншого ґатунку публіка після приєднання Криму й України до Росії в кінці позаминулого і на початку минулого століть. А втім, воно триває і в наші дні – особливо руйнації археологічних пам’яток (курганів у першу чергу).

«Покоління змінювались поколіннями, – пише історик, – одні народи гинули, інші приходили їм навзамін. Подібно до багатьох інших прадавніх народів зникли і скіфи. Час зітер пам’ять про їхню мову, історію і культуру. Тільки земля продовжувала дбайливо зберігати залишки давно минулого життя. Тому, хто навчився читати її як книгу, хто невтомно, не боячись труднощів і злигоднів, проникає в її глибини, вона розкриває таємниці поколінь, що пішли, залишки держав і народів».

За умови, якщо все, що вціліло, не буде зруйновано чи розікрадено. Залишається чекати, коли ж держава наша стане на захист нашої історії і надбань минулих поколінь, що є і нашими надбаннями, нашою культурою та історією. І, вочевидь, нашою душею.

Звенигородка: археологічний детектив

Уперше той курган на Звенигородщині (Черкаська область) почали розкопувати 120 років тому. Тоді в тих місцях жив лікар-поляк (практикував у Звенигородці) Юліан Талько-Ґринцевич. Прізвище в Польщі відоме, адже Юліан Талько-Ґринцевич – один із творців польської школи антропології, професор Яґеллонського університету. А втім, це все буде потім, а тоді в Звенигородці набирався досвіду молодий лікар, мешкаючи у свого двоюрідного брата землевласника Єжи Ґринцевича. Будучи вельми зірким до всього, Юліан зацікавився місцевими курганами, а їх там було чимало. Один з них і вирішив розкопати. Ні більше, ні менше. Не маючи аніякого досвіду. І тим більше права.

А зацікавився він курганом, що мав ймення Великий Рожанівський – 8 м висотою, діаметром 30 м. (У скіфські часи він сягав у вишину і на всі десять метрів.) І ось лікар, який практикувався в Звенигородці на болячках, браво й відважно взявся за справу досі йому незнайому і невідому. В пошуках прадавнього поховання прорізав у товщі кургану траншею, дійшов до рівня давнього горизонту і на цьому його ентузіазм дилетанта і вичерпався. Могили він, як і слід було чекати, не знайшов – та ще враховуючи його повне невігластво в цій справі, тож роботу облишив і ретирувався, повернувшись додому ні з чим. Як кажуть, не солоно сьорбавши. Понівечений курган покинув із проритою траншеєю, яку полінився навіть засипати землею. Це було у 1884 році, а через три роки випала сніжна зима, що її змінила дощова весна, і в траншею натекло скільки води, що дно її, не витримавши, обвалилося.

Утворився провал. Якось у нього заглянув місцевий селянин і, не довго думаючи, вирішив туди спуститися. Це було небезпечно, адже провал був на глибині десятиметрового кургану, і все ж селянин зважився. А спустившись, знайшов на дні «глечик з двома ручками» (то була грецька амфора, у якій, очевидно, зберігалося напутнє вино для небіжчика). Піднявши глечик сміливець загледів під ним «якісь блискучі штучки». (Золота він до того ніколи не бачив.)

Знахідки відніс до поміщика Ґринцевича, де йому сказали, аби він більше не чіпав курган, бо робити того не варто. Селянин покивав на знак згоди, а наступної ночі знову спустився траншею в кургані, з неї проник у провал і заходився там длубатися лопаткою. І вирив череп. Людський. З вічною посмішкою. Йому стало так моторошно, що безталанний скарбошукач поспішно вибрався з провалу, а потім і з самої траншеї. Хрестячись, кинувся навтьоки, озираючись на бігу – чи ж бува за ним не женеться мертв’як, вічний сон якого він потривожив… На щастя, за ним ніхто не гнався – ніч була місячна – і невдаха благополучно дістався до своєї хати, увесь тремтячи й цокаючи зубами, як у пропасниці…

Від подальшого розграбування напіврозкопаний курган порятував випадок. У траншею, заблукавши, впала напівсліпа стара кляча, поламала при падінні ноги й околіла там. Коли туди поткнулися любителі поживитися скіфським золотом, нещасна тварина вже почала розкладатися, від траншеї йшов такий сморід, що скарбошукачі й розбіглися.

А тим часом золоті предмети, що їх селянин заніс до поміщика Ґриневича, привернули увагу невдахи-археолога, який і понівечив курган траншеєю, Юліана Талька-Ґринцевича. Він і передав їх до Польської академій мистецтв у Варшаву і заодно попрохав, аби академія прислала кого-небудь із досвідчених археологів.

Поляки прислали. У Звенигородку невдовзі приїхав молодий (знаменитим він стане пізніше) археолог Ґотфрид Осовський.

Найнявши місцевих селян копачами, Осовський дещо розрив провал глибше, знайшов там багато золотих речей і, на тім заспокоївшись, покинув понівечений курган напризволяще (повністю Великий Ржанівський курган буде досліджено лише у 1994 році). Знайдені речі Осовський відправив у Польщу, в археологічний музей Кракова, де вони й знаходяться нині – 500 речей. З них 449 – золотих. Решта – срібло і бронза. Чи повернеться коли-небудь той скарб в Україну?… Один Бог знає. Більше всього, що – ні.

О. Боргардт: «Тіні незабутих предків»

«…Більше ніж кому не пощастило по смерті скіфам, тим, що за життя були широко відомі «славою діянь достойних». Це про них писав грецький поет Харліаос: «…кочовиків нащадки вони, тих, що найсправедливіші серед людей». Але… сталося так, що по їх смерті саме справедливість покинула їхню батьківщину. Не знайшлося тут жодних ровлінсонів чи леярдів, зате була сила-силенна шахраїв та злочинців, представлених у широкому, як віяло, різноманітті звань, від князів і генералів, та пошерегових і неатестованих: людський мотлох без роду і племені!..