Розділ «Частина шістнадцята Друга загибель Скіфії»

Далі цитований автор розповідає, що у Вовчанському районі Харківщини безслідно зникло чимало городищ та могильників періоду так званої салтівської культури,[121] їх розграбували «чорні археологи». А сприяла їм місцева влада, яка бездумно виділяла землі під забудову й сільгоспугіддя. І цінні пам’ятки, віднесені постановою уряду ще в 1965 році до Верхньосалтівського археологічного комплексу (пам’ятка республіканського значення), зникли.

Майже зникло під ковшами екскаваторів Вовчанське городище – пам’ятка VIII–X сторіч. Десятиліттями розробляється кар’єр з видобутку крейди, і ніякі звернення вчених до органів місцевої влади не можуть зупинити повільну, але невблаганну загибель цих пам’яток.

На території радгоспу «Харківська овочева фабрика» був курган висотою в півтора метри – залишки Донецького городища. Він став заважати зрошенню поля, і бульдозер швидко його знищив. Розорані городища біля села Водяне Зміївського району, забудоване селом Хорошівське городище, а в селі Данилівка під Харковом дачами знищене городище сарматського часу. Кілька могильників розсунули бульдозерами в селі Тракове та радгоспі «Артемівський» Чугуївського району при спорудженні зрошувальної системи. І таких прикладів по одній тільки Харківщині можна навести багато. В тридцяті роки історики підрахували: лише в Ізюмському районі курганів, насипаних ще в ІІІ – ІІ тисячоліттях до нашої ери, нараховувалося більше 10 тисяч! Більше десяти тисяч в одному лише районі Харківщини! І ось сьогодні їх залишилося у тім же районі не більше… сотні. Лише в одному районі однієї області менш як за сто років знищено майже десять тисяч курганів! Як кажуть, коментарі зайві. І така ситуація повсюдно на Харківщині, а не тільки в якомусь там районі. Так, наприклад, курганний могильник скіфського періоду біля села Куп’єваха Богодухівського району нараховував більше ста пагорбів, а наприкінці сімдесятих років минулого століття їх зосталося ледь три десятки!

Таке ж варварство з історичними пам’ятками України і, зокрема, скіфського часу чиниться майже по всій Україні. Принаймні всюди там, де колись здіймалися кургани. На Більському городищі (колись скіфське місто Гелон, легендарний Гелон!), що є – було – неповторною пам’яткою все тієї ж скіфської культури на кордоні Полтавської та Сумської областей, збудували цегельний завод.

А ось у Тростянецькому районі Сумщини ґрунт для засипання старих силосних траншей брали з унікального могильника черняхівської культури… Брали, брали, доки й не розтягли його.

А був він багатим на скарби, селяни знаходили там не лише опалену черняхівську кераміку, а й золоті вироби. Від них безцінні знахідки потрапили до перекупщиків і згодом або пішли на переплавку, або вивезені за кордон. Інше трипільське поселення поблизу села Завалля Гайворонського району Кіровоградської області знищили дачники. Те ж саме і з таким же могильником тієї ж культури вчинено і біля Новомиргорода…

Свого часу при будівництві Дніпрогесу та високовольтних ліній електропередач пошкоджено Хортицьке городище, відкриття якого стало науковою сенсацією – скіфи на Хортиці! Вчені поставили його в один ряд з відомими Немирівським городищем, що на Вінниччині (VII–VI століття до н. е.), Кам’янським поблизу Великої Знам’янки на Запоріжжі (V – ІІІ ст. до н. е.) та Неаполем Скіфським на околиці Сімферополя (ІІІ ст. до н. е.). Вціліло – сяк-так – від того городища відсотків сорок, себто невеликий клаптик землі – десь 20 на 150 метрів. А втім, і вище згадані городища теж значно пошкоджені і пограбовані гробокопачами та «чорними археологами».

Варто зазначити, що в Україні зареєстровано 55 800 пам’яток археології – ось які ми багаті! Мовляв, що від того зміниться, як їх на одне стане менше чи більше?!. (А втім, дехто дере горло і надриває голосові зв’язки, заявляючи, що сьогодні кошти треба «кидати» на реалізацію соціальних програм, а не на якусь там охорону якогось там каміння чи чиїхось стародавніх горщиків, власне, череп’я. І так гадають не лише безкультурні, не лише варвари, а й багато владних структур, а в результаті ми щороку стаємо біднішими й біднішими – в культурному й духовному відношеннях.

А скільки в нас ще археологічних пам’яток потребують реєстру з необхідною конкретизацією по господарствах та наданням копій тих реєстрів керівникам цих організацій і місцевих органів влади. Вкрай необхідно встановити персональну відповідальність голів сільських і селищанських рад за цілісність пам’яток з археології, історії, архітектури, а також надати дослідникам право вилучати з сівообігу господарства площі, на яких розміщені пам’ятники археології, аби таким чином їх все ж таки бодай дослідити, якщо й не зберегти назовсім.

А найбільшим археологічним пам’яткам час уже надати статус національних парків – хоча б таким, як Хортиця, Немирів, Хотин, Кам’янець-Подільський, Судак та іншим подібним історичним місцевостям. Не кажучи вже про такі пам’ятки як Неаполь Скіфський, що має всесвітню цінність. Подібних безцінних пам’яток багато – сотні, тисячі! – зруйновано в ті роки, коли Україна була у складі СРСР, невже й нині, коли наша батьківщина незалежна, будемо цілеспрямовано нищити свою культуру та історію?… Невже скіфські люстерка, яким тисячі й тисячі років, все ще потраплятимуть на базари? Ті люстерка, у які задивлялися на зорі української історії горді скіф’янки?! Невже безцінні скарби, мистецькі вироби скіфських та античних майстрів – майстрів із золотими руками – усе ще йтимуть на переплавку?

В Україні нараховується понад 58 000 пам’яток археології, із них лише 416 знаходяться на державному обліку, тобто – охороняються.

Більше 400 пам’яток перебувають у процесі дослідження професійними археологами. До 30 % курганів розорюються новими господарями землі при отриманні її у власність. До 2000 пам’яток систематично грабуються «чорними археологами», а здобич старателів археологічного клондайку, стає власністю приватних колекціонерів – дані Польового комітету Інституту археології АНУ.

Стародавню Oльвію грабують екскаваторами…

Заявляючи з багатьох трибун про свій європейський вибір, ми не забуваємо наголосити, що географічно знаходимося в Європі, навіть у її центрі. Он і знак відповідний поставили поблизу Рахова на Закарпатті. Аби потішити власне самолюбство. А ось пуповину, яка з’єднує нас із стародавньою європейською цивілізацією, спокійно, без жодних докорів сумління дозволяємо перерізати всіляким пройдисвітам і вандалам.

Олександр Глушко. «Варвари, або Ольвійська драма»

Ольвія – одне з найдавніших міст України, засноване ще в VI ст. до н. е. Чи не тому це прадавнє місто, розкидане на схилах Дніпро-Бузького лиману, споконвіку вабить як археологів, так і скарбошукачів, чорних копачів, не кажучи вже просто про любителів старовини та різних старожитностей. Кажуть, що для того, аби «побувати» в легендарній Елладі, Стародавній Греції, відчути дух Гомера та «Одіссеї» не треба їхати в Грецію – досить відвідати Ольвію. Це її слава і її біда превелика. Із каміння прославленої ще Геродотом Ольвії, яка зазнала розорення ще в кінці ІІІ ст. до н. е., турки збудували Очаківську фортецю, а росіяни пізніше – навколишні міста й поселення. Вивчати Ольвію заходилися в XIX столітті (заодно й грабувати її), але справжні розкопки почалися лише у 1901 році і звідтоді, з перервами на війни, археологи невтомно досліджують руїни давньогрецького поліса, а «чорні» їхні «колеги» так само невтомно її грабують – і для тих, і для тих Ольвії ще вистачає. Поки що. Сюди постійно приїжджають професійні археологи та студенти-практиканти, різні любителі-копачі, добровольці й просто цікаві, аби провести там відпочинок з лопатою в руці, і – скарбошукачі, простіше злодії, варвари, вандали, яким, здається несть числа. Для одних це – відданість давньогрецькому місту, для інших можливість збагатитися. І ті, і ті стараються. Особливо другі.

Вже й своєрідна статистика підсумувалася: археологічні дослідження в Ольвії тривають лише два місяці на рік – у червні та серпні, а ось протягом решти десяти місяців городище масово грабується – як місцевими мешканцями села Парутине, так і заїжджими любителями поживитися, різними «чорними» слідопитами. А все тому, що Ольвія покинута на відчай, ніким – фінансові непереливки – не охороняється, бо хіба два сторожі на кілька квадратних кілометрів – то охорона?

Якщо в археологів немає коштів на придбання необхідної апаратури (в ольвійській експедиції знаходиться всього лише один дешевенький металошукач), то «джентльмени удачі», різного роду мародери мають у своєму розпорядженні японські скарбошукачі вартістю по кілька тисяч доларів кожний! Більше того, використовують навіть… екскаватори! І дорогоцінні знахідки Ольвії, потрапивши до липких рук варварів, пливуть на престижні закордонні аукціони та в приватні колекції – з найдавнішого і славного українського міста Ольвія. І спину цьому поки що немає. Ба навіть на ближніх обріях!

І що з того, що наша преса час од часу здіймає тривогу, публікуючи матеріали із заголовками на кшталт того, що Ольвія – поза законом? Грабіжників це не зупиняє, Ольвія й справді не користується захистом суворого закону – а чи є він взагалі в Україні?

Ольвія в перекладі з грецької означає «щаслива». Себто щасливе місто, так її назвали греки, вихідці вочевидь з Мілету, вірячи, що їхнє місто серед варварських племен і справді буде щасливим. Проіснувала колонія тисячу років і за цей час всього зазнавала: в мирний час зводила нові храми, торгувала з Грецією та Малою Азією, як наставало лихоліття – відбивала збройні напади кочівників, що іноді руйнували Щасливе місто, але воно знову і знову відроджувалося – аж до кінця ІV століття н. е., коли відродитися Ольвії вже не поталанило. У розкопках Ольвії, в тисячолітньому її нашаруванні яких тільки слідів не виявлено: грецькі, етруські, перські, римські і, безперечно, скіфські – в оточенні їхніх войовничих племен Ольвія знаходилась постійно. Тож намагалися з ними мирно співіснувати, віддаючи найбільшу перевагу торгу – ніщо так не об’єднує народи і не зміцнює мир, як добра, взаємовигідна торгівля. І це давало добрі наслідки, тому двадцятитисячній Ольвії вдавалося в злагоді жити з мільйонами скіфів, що кочували в навколишніх степах, у Північному Причорномор’ї, в межиріччі Танаїса – Борисфена – Істра. І що з того, що в місті не збереглося жодної вцілілої будівлі – тільки підвалини, фундаменти, залишки наземних стін, але стільки знайдено предметів побуту, культу, хатніх знарядь, різного начиння, часом і високої художньої якості. І навіть знайдено на розкопках один непограбований склеп (а втім, греки, на відміну від скіфів та інших народів, не клали в могили коштовності). Він був символічним, хтось із членів сімейства, можливо, і його глава, не повернувся з далекої мандрівки і сім’я спорудила в його пам’ять поховальний склеп загальною площею близько 20 кв. метрів.