Розділ «Частина шістнадцята Друга загибель Скіфії»

Сьогоднішні «перси» їх знаходять – та й що їх нині шукати, як вони на видноті й беззахисні. І охороняються законами лише на папері, який усе стерпить. І терпить. Сьогоднішні орди розбійників і варварів їх нищать. Бо – не бояться…

А втім, кого боятися, як скіфів уже більше як тисячоліття немає у цьому світі.

Але ж ми є, українці, спадкоємці їхні – не лише територіально прапра… онуки їхні, а й по культурних надбаннях, по нашій спільній землі, Батьківщині та історії. То чому ж ми дозволяємо їхні могили нищити, адже то могили наших попередників на теренах України.

Гай, гай, виявляється, таки помилився Льюїс Генрі Морґан, американський етнограф, археолог, історик первісного суспільства, коли проголосив свою концепцію, що варварство почалося з винайдення гончарства і, мовляв, закінчилося з винайденням писемності…

Воно й нині процвітає, тільки вже грамотне – на відміну від готів чи гунів, «бича людства» Аттили.

Воно процвітає, а разом з ним і епоха варварства триває!

…Як свідчить легенда – хіба легенда? – скіфи шанували пам’ять предків і честь їхню, і славу, і останні пристанища в цьому світі пильно оберігали, ладні за їхнє збереження і життя власного не пошкодувати. Розрити могилу у них вважалося (хоча й серед них були варвари й могильні святотатці!) великим (чи не найбільшим) злочином і святотатством та зрадою свого народу. А з тими, хто, попри все, зважувався на таку наругу і грабував могили, вони, коли ловили їх, чинили скорий суд: вивозили такого варвара в степ подалі від доріг та людських поселень, ламали йому хребет і кидали його посеред степу – на поталу хижим звірам і птахам.

Жорстоко? Можливо, але…

Але скіфи, рятуючи поховання своїх предків, не були ані варварами, ані жорстокими. А були всього лише справедливими, діючи за пізнішим нашим, слов’яно-українським принципом: катюзі по заслузі!

І лише одному з них не поталанило…

…Він вигулькнув під дерев’яним перекриттям у куті ями – скелет чоловіка. Археологів здивувала його поза: чоловік лежав, скорчившись на грудях, лицем униз, упершись головою в кут поховальної камери. Руки – зігнуті і кистями притиснуті до горла, а ноги неприродно повернуті колінами вліво. Він наче сидів навпочіпки, притулившись боком до стіни. Гм… Що за дивна поза поховання?

Ще розчистили скелет. Деформація черепа була штучна. За самим черепом, видовженим і овальним, можна було визначити його національність: сармат. Але сармати ховали своїх покійників лише у витягнутому положенні на спині, а цей… Навпочіпках… Йому 35–40 літ, за життя він був досить сильним – на кістках збереглися сліди розвинутої мускулатури. Гм… Дивна поза і поки що незрозуміла. Чому його так незвично поховали?

Вже коли камеру було розчищено як слід, археологам стало ясно: перед ними… грабіжник!

Злодій у могилі, який потрапив у пастку і живцем був похований в кургані, що його він разом з подільниками обкрадав.

Своїм небезпечним ремеслом хапуни, як правило, займалися вночі – добре знали, де і що лежить, тож могли грабувати й при світлі чадних смолоскипів. Лаз проритий точно – прямцем у поховальну камеру. Ломами пробили вже підгнилі колоди перекриття і, кваплячись – ранок вже ось-ось, а раптом їх загледять? За таке святотатство – негайна і жорстока смерть.

Лаз був тісний – рили по своїх фігурах, аби не тратити зайвих сил і часу, ядучий дим смолоскипів виїдає очі, але на такі незручності не звертали уваги. Звикли, професійні ж бо потрошителі могил. Спішили, аби встигнути до світанку, а там… Там, як усе закінчиться вдало, вони враз забагатіють. Тоді саме зчинилася золота лихоманка і за скіфське золото на ринках Боспору чи грецьких міст добре платили. Було за що ризикувати. Одна ніч, і ти – в золоті.

Поспіхом зривали з покійника розшитий золотом одяг, багато що губили, але чимало й виносили назовні дорогоцінних речей.

Раптом колоди перекриття, що їх потривожили люди (та й були вони вже добре підгнилими) затріщали і почали осідати в могилу. Ясно, деруни, перелякавшись на смерть, притьмом кинулись до рятівного лазу, що вів на поверхню. Кинулись купно, один одного штовхаючи і чи не відкидаючи вбік, аби самому першим прохопитися в дірку… Один з них забарився в дальньому кутку, щось там хапаючи, що тьмяно блищало в світлі смолоскипа. Завагався і незчувся, як його й придавила важенна земля – а товщина її над ним шість метрів! Запанікувавши, та й шлях назад до рятівного лазу йому вже був відрізаний завалом, крадько затиснувся в куток, де ще трохи було вільного простору…

Сапнувши повітря, власне куряви, що все навколо забила клубами, хрипло закричав до своїх подільників, кричав, зриваючи голос, задихаючись у тій куряві, волав, благав його порятувати – де там! Адже волання те було воланням мерця в могилі, якого ніхто вже й не міг порятувати (хіба розбереш у тісняві той завал, коли ось-ось новий станеться) і не хотів. Своя шкура ближче – давно відома істина.

Придавленого ніхто не захотів рятувати. Та ще при цьому реально ризикувати власним життям – в злодійському світі у ті часи (і тепер теж) звичайна штука, адже зловмисники – і це теж відомо – не герої. А всього лише подільники, співучасники грабіжки. Сьогодні це з тобою сталося, завтра зі мною може статися – то яка різниця? Хто коли і за ким. Не повезло тобі й край! Прощавай і залишайся в могилі, де на один труп побільшає – та й по тому. Та й при поділі здобичі на одного менше, решті дістанеться більше – отак. Штовхаючи один одного, задихаючись у тісному лазі, що теж міг завалитися в будь-яку мить, чуючи, як тріщали й осідали дубові колоди перекриття, гублячи речі, крадії вибрались на поверхню. Врятувалися! Та й винесли ще чимало золота – вистачить гульнути. Про бідолаху, що навічно залишився в пітьмі й задусі могили, не думали. Нащо він їм – не друг, не брат і не сват, і не товариш. Всього лише злодій-подільник. На його місце вони знайдуть не одного такого – охочих забагатіти на грабунках могил більш ніж досить. Та й страшно було навіть уявити, як він там задихається, напівроздавлений колодами, що повільно, але неухильно осідають в могилу, трощачи йому кістки, хоч він і намагається спиною – ставши на коліна – притримати, але…