Розділ «Частина чотирнадцята Пектораль[97]»

Вирішили першою копати не центральну могилу, що вже пограбована, а почати з бокової – була надія, що вона вціліла. Мешкали в Орджонікідзе, за шість кілометрів від розкопок, куди нас щоранку возила комбінатівська машина. Снідали в місті, обідали або в електродепо, або на ближніх від могили шахтах – там всюди були їдальні, аби гроші водилися.

Усе в нас ладилося, працювали дружно. В експедиціях часто починаються чвари, суперечки, з’ясування стосунків, а в нас – Бог милував. Я не мав ні найменших зазіхань на чільне місце, хоч Борис тоді – парадокс! – навіть не був співробітником Інституту археології. Отож експедицію очолив Мозолевський, хоча формально, повторюю, не мав на те права як позаштатний працівник. Та директор наш Федір Павлович Шевченко, людина дуже порядна, затвердив позаштатного Бориса Мозолевського начальником штатної інститутської експедиції. Він до Бориса добре ставився, бо завжди шанував тих, хто вважав роботу справою свого життя, постійно їм допомагав.

Близько місяця виймали чорний ґрунт з вхідної ями розміром 2,5 на 3 метри. Як і всі скіфські поховальні ями, вона перекривалася деревом, а потім згори насипався курган. Але з часом дерево зотліло, земля осіла і, ніби корком, запечатала поховальну яму. Ось ту землю ми й вибирали. У ямі працювали шахтарі-ветерани, по двоє. Автокран подавав чимале цебро, його наповнювали й виймали нагору. В міру заглиблення стіни обшивали дошками-сороківками, аби убезпечитись від можливого обвалу. Коли автокран опускав у яму чи піднімав завантажену цеберку, шахтарі відходили в куток безпеки – під навіс із міцних брусків (це на випадок, якщо раптом цебро обірветься). Щодень поглиблювалася яма, і ми регулярно нарощували драбину, якою шахтарі опускалися й піднімалися з ями, а також обшивку стін.

І ось нарешті дійшли до дна. Заглянеш – не поховальна могила, а глибокий колодязь, у який страшнувато було опускатися. Поховальна камера могили, її склеп був закритий частиною типового скіфського воза, там же лежали колеса. А чи знаєте ви, що таке скіфський віз? Хочете – вірте, хочете – ні, але дерев’яний скіфський віз, у який впрягали пару комолих волів, – це точна копія українських чумацьких возів. Як кажуть, один до одного. Ось звідки беруть початок українські вози, ярма й інше. А це іще раз вказує на те, що Скіфія не зникла безслідно: чорноока й чорноброва Україна – то таки Скіфія. Багато що від неї перейшло до нас, українців, до нашої культури. Хоча б ті ж вишивані українські рушники: свій початок вони також беруть у Скіфії, від скіфських аплікацій.

Побут на розкопках поволі налагоджувався. Ми зробили – з допомогою комбінату і добросердого Григорія Лукича Середи – так звану врем’янку – дощату будку, де вже можна було відпочивати вдень і спати вночі. Провели туди електрику, в могилу – також, а тому могли працювати й допізна. Середа розщедрився і провів нам навіть телефон, виділив окремий номер, я його на все життя запам’ятав: 23–51.

Почали з’являтися журналісти – таємниці не вбережеш. І один з перших репортажів з наших розкопок називався (це я підказав журналістці) вельми оригінально: «23–51. Скіфи». Коли сягнули глибини 8 м 60 см, нагорі спорудили дощану стелю, а в ній зробили преміцну ляду, щоб могилу запирати на надійний замок – на ніч, звичайно. А ще на ніч залишався наш черговий, міліція з автоматами – питання безпеки були продумані надійно. Адже людей навколо могили збиралося дедалі більше й навіть ночами вешталися неподалік якісь підозрілі типи, розпускаючи чутки про буцімто незліченні золоті скарби, знайдені нами в могилі…

Почали вибирати землю з поховальної камери. Склепіння там високе, десь метрів зо два чи й більше, але з нього на добрий метр упало землі, і її треба було вибирати. У камері теж дотримувалися правил безпеки: по кутках поставили міцні стовпи, обшили дошками стіни, надійно перекрили стелю. Сухо, затишно, видно – і за шию не капає.

Борис був налаштований бадьоро, хоч холодок ні-ні та й холодив душу: а раптом і тут пограбували? І як заклинання повторював своє традиційне: буде, буде, буде, ой, буде, буде, щось буде блищати… Нам уже залишилося розкопати із штик заввишки, працювали практично лише з ножем і щіточкою. Але, попри все, найбільше боялися пограбування, і Борис, бувало, щоранку питав: «Ну як, чорноземчику ще немає?» Слава Богу, поки що не було.

Ось уже розчищаємо невеличкий коридор, мовою археології – дромос. Тут закляк навіки охоронець скіфської цариці – своє він зробив, грабіжники тут не пройшли. Біля частин воза лежав конюх, а в господарській ніші, де зберігалося різне кухонне начиння й стояв бронзовий казан, спочивала кухарка.

А в центрі камери лежала та, заради якої все й затіялось: хазяйка могили, вельможна скіфиня, цариця, жона царя, повелителя степів. Біля цариці, десь на рівні її стегна, стояв маленький саркофаг, а в ньому – її дитина, років, мабуть, зо два. Там же був ще один охоронець та дівчинка-рабиня років десяти-одинадцяти. Забігаючи наперед, скажу, що в Товстій Могилі ми виявили найбільшу кількість людських жертвоприношень. Навіть у величному Чортомлику їх було п’ять, більше – ніде не зустрічалося. А в Товстій Могилі – вісім забитих слуг! Всі вони погоджувались на смерть (їх або душили, як коней, або убивали ударом чекана в голову) цілком добровільно, бо вважалося за велику честь прислужувати цареві чи цариці на тому світі…

Працювали й у суботу, і в неділю вирішили залишитися на розкопках, щоб у понеділок вранці розпочати розчистку ножем. На вечерю зварили куліш (пшоно в нас було, сало, цибуля – теж, а що ще треба археологові в польовій експедиції!). Аж тут їде Григорій Лукич Середа – він щодня об’їздив свої численні об’єкти, не минав і Товстої Могили, певно, вважаючи її також за свій об’єкт. Походив, подивився і каже: «Варіть, хлопці, куліш і чекайте на мене. Я десь через годинку з’явлюся – з пляшкою. Посидимо, погомонимо біля скіфської цариці, бо щось ви невеселі».

Річ у тім, що перед самим приїздом Середи настрій у нас був зіпсований украй, адже ми побачили те, чого найбільше боялися, – біля стіни на самому дні раптом вигулькнув чорнозем. Грабіжницька нора! Кінець надії, що поховання цариці – нечіпане…

Настрій – хоч вовком вий! Борис іноді аж стогнав, як від зубного болю. Але – трималися.

І раптом ми збагнули, що то – зовсім не грабіжницький лаз. Ні і ні! Річ у тім, що коли вже поховали царицю й насипали над нею курган, несподівано померла її мала дитина. Ймовірно – спадкоємець престолу. Знімати курган – на таке навіть будівничі його не зважилися, знаючи, який це неймовірно складний і тяжкий труд. Був інший вихід, що ним скіфи й скористалися. А втім, це був-таки грабіжницький спосіб – вирити в материку лаз до поховальної камери, обминувши таким чином курган. Так було й зроблено (рили, очевидно, ті, хто ховав царицю й достеменно знав, де розташована її поховальна камера). Дитину поклали в саркофаг, і двоє метких скіфів – один попереду тягнув саркофаг, другий позаду підпихав його – проникли в лаз і спустилися ним на глибину потойбічного житла цариці. У суцільній пітьмі (скіпка з кволим вогником – хіба то світло?), на глибині дев’яти метрів прилаштували саркофаг з дитинчам біля тіла матері – і мерщій назад.

– Що сталося з малолітнім спадкоємцем престолу? – питаю.

– Достеменно невідомо. Може, й своєю смертю померла дитина невдовзі після смерті матері, а може… – Євген Черненко на мить задумується. – У Бориса була версія, що після смерті царя знать у боротьбі за владу просто прибрала з дороги його малолітнього престолонаступника – так він і опинився в могилі матері у дворічному віці. Не виключено, що й матір, царицю, з тих же причин прибрали з білого світу.

Зрозумівши, що це не пограбування, а підзахоронення, археологи збадьорилися. Тут повернувся Середа з пляшкою, ще походив навколо поховальної ями, засмутився: якщо чорнозем на дні – значить, пограбування, могила бідна, а такі кошти витрачено на її розкопки, скільки техніки працювало задарма…

– То не пограбування, – заспокоював його Борис. – Не вірите? Візьміть ніж і ткніть, де хочете: всюди має щось блищати…

Середа врешті зважився, копнув ножем – золота бляшка! В іншому місці ткнув – золота бляшка! Ще копнув, ще… ще… Всюди золото. Ми поклали бляшки на місце (відбитки збереглися) – і, вже зовсім повеселілі, сіли до кулешу, випили, повечеряли. Довго задушевно гомоніли того вечора та співали стародавніх українських пісень. А може, то й скіфські? Принаймні нам здавалося, що то скіфські. Над нами густо сяяли такі яскраві, волохаті зорі на чорному небі, точнісінько, як і в часи Великої Скіфії…

У понеділок зранку почали розчистку ножами. У людей, які супроводжували царицю, як і слід було чекати, нічого цінного не виявилось – слуги ж бо, – а ось у цариці та її дитини знайшлося близько двохсот золотих речей. Тільки на руках у неї виявилося одинадцять перснів – п’ять на одній руці, шість на другій, були ще три браслети, золота гривна з товстого золотого дроту, у вухах сережки. Головний убір був прикрашений золотими бляшками, верхня частина тіла всуціль усіяна золотими бляшками, навіть черевики оздоблені все тими ж золотими бляшками. Її вбрання було найбагатшим і найпишнішим з усіх відомих скіфських поховань Нижнього Подніпров’я. А ще ж вбрання дитини було густо обшите золотими бляшками – правда, меншими за розмірами, на шиї – золота дротяна гривна, у вухах – золоті сережки. Малий спадкоємець царського престолу тримав у руці маленький золотий браслет.