Розділ «Частина чотирнадцята Пектораль[97]»

Щербицький повернувся до президента Академії наук Патона:

– Академія може щось зробити чи мені зайнятися?

– Академія може, – запевнив президент. І Борис отримав на проспекті Науки трикімнатну квартиру одразу ж. Щербицький, ще пригадую, запитав, яка в Бориса зарплатня? А Борис і не знав, яка, бо лише тиждень минув, як його оформили в інституті на посаду молодшого наукового співробітника. За нього відповів директор інституту:

– Мозолевський отримує 98 карбованців.

Щербицький повернувся до Патона:

– Академія може щось зробити чи мені цим зайнятися?

Патон відповів, що академія може, і дав Борису персональну ставку: 200 карбованців.

Відтоді слово «пектораль» стало одним з найпопулярніших (до того мало хто й знав, що то воно таке – отой нагрудний знак скіфів), ба навіть модним. У Києві відкрили (де нині станція метро Шулявська) ресторан «Пектораль» – ми там відзначали успішний захист кандидатської дисертації Бориса Мозолевського, а також моє п’ятдесятиріччя.

Сьогодні в українському степу її вже немає – Товстої Могили. А втім, археологія – це чи не єдина наука, що, досліджуючи пам’ятку, одночасно руйнує, губить її, і нічого тут не вдієш, з цим просто треба змиритися. Товстої Могили вже нема – і в той же час вона є. Бо належить уже історичній пам’яті – як і її будівничі, скіфи, сини змієногої богині.

Коли кургану не стало, в Орджонікідзе почали гадати, що придумати на його місці. Не будеш же знову насипати дев’ятиметровий курган, хоч така пропозиція теж була. Але для чого? Що втрачено, те втрачено.

На місці Товстої Могили залишилися лише вхідні ями з поховальними камерами царя, цариці з дитиною, їхніми слугами та яма для коней. Висловлювались пропозиції створити музей, але як у ті ями спускатися відвідувачам? Та й що вони там побачать? Порожні ями?

Думали-гадали, але так нічого й не придумали. І нині там навіть пам’ятного знака немає. А жаль… Більше двох тисяч років простояла скіфська могила – і зникла. Вхідні ями, як і місце, що його займав курган, засипали землею, все розрівняли, рекультивували і передали ту латку землі місцевій владі для подальшого господарського використання. І, здається, троє чоловік отримали місце Товстої Могили під дачі, повідгороджувалися парканами, посадили по весні сади і – прощай навіки, Товста Могила! Сьогодні, через чверть віку, там все заросло садками, і вже, мабуть, ніхто й не покаже місця, де колись здіймався до голубого неба знаменитий курган скіфів. А дві тисячі з лишком років тому простилався там ніким тоді не міряний степ Великої Скіфії. Шуміла ковила… Неподалік Товстої Могили стояли два кургани, але коли будували електродепо, їх зруйнували, а місце перетворили на будівельний майданчик, навіть не повідомивши про те археологів. І сьогодні під фундаментами електродепо лежить, можливо, ще ніким не бачена скіфська пектораль…

«Могили, могили, могили – глибокий світ далекої і неповторної Скіфії, – писатиме в передмові до своєї поеми «Ирій» Борис Мозолевський. – Місячної ночі і погідної днини, у зливи і заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними… Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили і когось ненавиділи.

Про що мріяли вони? Що вело їх крізь нетрі століть? І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі ці мовчазні могили, в чому ж тоді полягає сенс людського буття?

Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя – життя вже в науці – те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями і не шукати відповіді на них, і тоді починаєш бачити, що, крім історичної інформації, всі ті рештки несуть ще якесь незбагненне світло людського духу, яке і тебе спонукає бути трішечки чистішим і довірливішим, трішечки уважніше придивлятися до всього, що діється навкруг. І як мені, людині, що останньою вже бачить це світло, залишатися байдужим і не зробити спроби перекласти його на людську мову?»

Бориса Мозолевського, археолога, поета і славного чоловіка, не стало 1993 року восени. Друзі знали, що він тяжко хворіє, майже безнадійно, але не вірилось, що це станеться так швидко. Він ще не виповнився й зрілістю – всього лише п’ятдесят сім років. Ну хіба це вік? З такими роками жити та жити…

Його привезли до приміщення Спілки письменників України – прощатися. Зійшлися поети і археологи, історики і читачі, родичі і всі ті, кому він був і залишився дорогим.

Голова поета покоїлась на подушечці, засланій українською вишиваною хусткою з чорними й червоними барвами. Біля голови полум’янів пучечок калини і лежала беретка, яку він любив носити. Як у тій пісні: «Червоне – то любов, а чорне – то журба…»

Бориса повезли до вічної його домівки на Байкову гору, а мені досі здається, що на південь України, в оті його рідні степи, де:

Відгуло, відпалало нестерпно.