Розділ «Частина чотирнадцята Пектораль[97]»

Тільки золото сонцем сія.

Синім свистом над сизим Степом

Славить вітер скіфське ім’я.

Лежить він на Байковій горі, його скіфи – по українських степах, а їхня – й віднині наша також пектораль – у національній скарбниці України. Її золоте сяйво є запорукою того, що ми, скіфів, наших далеких пращурів, і Бориса Мозолевського, поета нашого і їхнього також, ніколи не забудемо. Україна і Скіфія – то є два крила, на яких – віримо свято й нерушно – і досі літає і вічно літатиме правдива душа поета.

– Передай усім… – прохав він перед вічною розлукою друга свого і поета. – Скажи хлопцям, щоб не сварилися за те, що помилково називається славою… Хай шукають свою пектораль.

Що ж, це так, у кожного з нас мусить бути своя пектораль, і кожний з нас її – успішно чи ні – шукає все життя.

Маленькій своїй приятельці Марисі він якось написав такі рядки, що ними й завершимо свою розповідь про Бориса Мозолевського і його пектораль, яку взагалі завершити неможливо:

Не барися, Марисю,

Поки день не дотлів,

Підем з дядьком Борисом

Зустрічать журавлів.

У степу на могилі

Під веселе «курли»

Раптом скіфські богині

Повиходять з імли.

…А мені то не міфи —

В серці горнеться страх:

Справді, птиці чи скіфи

Пломенять на вітрах?

Із далекого вирію