Розділ «Частина чотирнадцята Пектораль[97]»

За своїми художніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок Степової Скіфії. Славнозвісний солоський гребінець та чортомлицька ваза лише наближаються до нього. Знахідка ставить цілий ряд питань з історії, життя та культури скіфського суспільства, які заслуговують на окрему працю.

Ми не маємо… можливості достеменно визначити місце небіжчика Товстої Могили в політичній історії Скіфії – безперечно лише те, що він був одним з верховних її правителів».

Мені так було потрібне відкриття небаченого досі… Я вклав стільки душі і зусиль, що сама глина від мого доторку мусила обернутися золотом, тому пектораль грабіжники курганів не винесли до мене. Друзі допомогли, щоб після експертизи знахідки повідомлення про неї потрапили в пресу і, зрозуміло, не лише у вітчизняну. Інформація справила враження. Спочатку захоплювалися вагою коштовного виробу, згодом майстерністю художника, вишуканістю образів. Здається, світ не був готовий до такого відкриття. Навіть автор роману археології «Боги, гробницы, ученые» К. Керам (ним зачитувалися в Союзі наприкінці шістдесятих і пізніше) не передбачав чогось «епохального» на території колишньої Скіфії.

Скіфський степ в уяві багатьох істориків і тих, хто близько стояв біля археології, був територією, де орди напівдиких кочових племен знаходили на якийсь час відпочинок після набігів на сусідні царства. «Да, скифы мы, да, азиаты мы…» Повторювати слова Блока стало на той час мало не правилом хорошого тону. Дарма, що багато історичних джерел підносили нам зовсім інший портрет скіфського суспільства – досконалішого, розвиненішого, приміром, за Геродотом. Дарма, що було відоме ім’я одного з семи світових мудреців – скіфа Анахарсиса – винахідника гончарного круга…

– Виваженість композиції моєї знахідки одразу впадала в очі. Художня досконалість засвідчила геніальність безіменного скіфського майстра, якому, безумовно, були відомі не лише секрети металу скіфів, а й звичаї свого народу, – говорив Б. Мозолевський.[98]

Ну а потім почалося… Спершу зателефонували Григорію Лукичеві Середі. Той примчав – як на крилах прилетів. Потім почало з’їжджатися начальство. Справа надто серйозна, і невдовзі до нас завітали скіфологи з Києва і Москви. І таке паломництво до могили тривало місяців зо два. А пектораль усе ще лежала на своєму місці в могилі, тільки на ніч ми замикали ляду і виставляли автоматників. З могили ми нічого не виймали ще й тому, що нас застерегли: приїде державна комісія. Вона й справді приїхала, прийняла нашу роботу. З’явився і тодішній перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ Олексій Ватченко. Оскільки він був досить огрядний чолов’яга, то боялися за драбину, якою треба спускатися в скіфську яму. Щоб випробувати її міцність, нею одночасно спускалися два дебелі шахтарі – вона витримала їхню вагу, й місцеві власті заспокоїлися: значить, і Ватченка витримає. Говорили, пригадую, що перший обкому привезе на розкопки Брежнєва. Ватченко приїхав, але генсека з собою не привіз, сам у яму спустився, драбина хоч і скрипіла надсадно, але не тріснула, а все, слава Богу, завершилося благополучно, хоча місцеве начальство й перетрусилося.

Згодом надійшла вказівка: скарби сфотографувати і відправити Брежнєву в Кремль, що й було зроблено. Як кажуть, баба з воза – кобилі легше.

Коли скінчився потік високопосадових і просто керівних лицедіїв, ми полегшено зітхнули й нарешті вийняли пектораль, забрали її з собою в готель. У нас тоді був в Орджонікідзе скромний двокімнатний номер, ми поклали безцінну знахідку в ящик, накрили її піджаком і засунули ящик під ліжко. Кілька днів вона благополучно пролежала в тому ненадійному сховку під ліжком, а тоді раптом новина: пограбовано сусідній номер, де мешкали німецькі бізнесмени. Злодії залізли на другий поверх через балкон. Наш номер також мав балкон, ми перелякалися й негайно відвезли пектораль у місто, поклали її в сейф місцевого банку.

В Орджонікідзе пектораль виставлялася на загальні оглядини (її, звичайно ж, охороняли автоматники), народ валом валив, зліталися й з’їжджалися журналісти. Місцева влада навіть влаштувала прийом з цієї нагоди. Я, пам’ятаю, сидів на прийомі поруч з директором Інституту археології Шевченком, отож за чаркою візьми й скажи йому:

– Федоре Івановичу, а Борис – навіть не співробітник інституту. То мовби Інститут археології й не має відношення до знайденої пекторалі.

Директор швидко відповів:

– Уже співробітник.

– З якого це часу? – питаю ошелешено.

– Та вже хвилини зо дві, – була відповідь.

Пектораль, замотана, до речі, в сорочку Бориса Мозолевського й покладена в спеціально для цього виготовлений ящик, в супроводі озброєної охорони поїхала в Київ. І хоч охорона була надійна, ми з Борисом все одно не спали цілу ніч. А раптом… Адже про знахідку, як про сенсацію віку, повідомили у ста країнах світу!

Нас зустріли в Києві на вокзалі урочисто, з транспортом, з додатковою охороною. Пектораль у супроводі ескорту відвезли в скарбницю Національного банку України – на вічне зберігання.

Згодом, правда, її брали звідти і возили показувати – спершу Шелестові, а потім і Щербицькому. Розглядаючи знахідку, голова Ради Міністрів України запитав у директора Інституту археології:

– Коли ж будуть статті про цю незвичайну знахідку?

А директор наш, Федір Іванович, вирішив цим скористатися.

– У хлопців, – зітхнув, – кепські побутові умови, швидко не напишуть. Живуть у гуртожитку.