Розділ «Частина чотирнадцята Пектораль[97]»

Він і справді почав з «невезіння», завдяки якому Україна й отримала археолога Мозолевського, а не, приміром, майора чи полковника морської авіації. Адже після закінчення середньої школи син колгоспника з Миколаївщини пішов до військового училища морської авіації в Єйську (там, між іншим, навчалися й майбутні космонавти Шонін, Добровольський, Волков, і вони тоді були однокашниками Бориса Мозолевського, мешкали в одній казармі). Після несподіваної ліквідації Єйського училища (то була смуга скорочення армії за часів Хрущова) майбутні космонавти подалися до інших військових закладів, а Борис, махнувши рукою на армію, повернувся до Києва і влаштувався кочегаром. Мабуть, тому, що тоді тільки кочегарам та ще двірникам давали службові квартири. Двірник – це не дуже романтично для молодої людини, яка пише вірші, а кочегар – це вже інше. Це – вогонь, з Прометеєм асоціюється. Одне слово, романтика і поезія. Та й робота чиста й необтяжлива, бо не треба кидати вугілля в топку, є форсунка, газ і – вільний час. Отож Борис запоєм читав книги, писав вірші, мріяв і самовдосконалювався. Добре підготувавшись, він вступив до Київського університету на історичний факультет, вчився, писав вірші, крутив форсунки у рятівній – зарплата, квартира! – кочегарці. Захопився археологією, влітку працював в експедиції Інституту археології, що її очолював Олексій Іванович Тереножкін, батько всіх київських скіфологів, засновник української школи скіфознавства. У сезон 1964 – 65 років, копаючи царські кургани в районі міста Орджонікідзе Дніпропетровської області, познайомився з незвичайною людиною – Григорієм Лукичем Середою, директором тамтешнього гірничо-збагачувального комбінату, без чиєї допомоги не розкопали б Товстої Могили. 1971 року на півдні України стояла дуже тепла зима, здавалося, що погода, всупереч календареві, повернула на весну. Все розкисло, дороги розвезло, в тім числі й у кар’єрах Середи. Тож техніка зупинилася, забуксувала – оті скрепери, екскаватори, котрі конче необхідні на розкопках і на які в археологів постійно бракує коштів. А коли розпогодиться – невідомо, отож, щоб техніка задарма не стояла, добрий Григорій Лукич Середа зателефонував до Києва другові своєму Мозолевському: приїжджай, дам техніку…

Народжений в лютому, Борис тоді відсвяткував своє тридцятип’ятиріччя. Він уже був поетом, спочатку писав російською мовою і до 1971 року видав три збірки віршів – «Начало марта», «Шиповник», «Зарево».

Згодом в одному з інтерв’ю він скаже про російський період своєї творчості: «Я ледве теж не став яничаром…» І прочитає свого вірша «Балада про рідну пісню» («Яничари»). Але після Товстої Могили та її пекторалі повернеться до рідної, до української, видасть «Червоне вітрило», «Веретено», «Скіфський степ», «Кохання на початку осені», видасть наукові праці, в тім числі монографію «Товста Могила», опублікує багато статей (а чимало в нього залишиться неопублікованого і по смерті). Працював він у київському Палаці піонерів (в Інституті археології для нього тоді не знаходилося місця) і поїздку на розкопки оформив за свій рахунок, за заявкою того ж таки інституту.

Борис з нетерпінням їхав до Товстої Могили в лютому 1971 року, і Товста Могила його теж з нетерпінням чекала. Він був ще молодим – хіба 35 літ то вік? І вірилось, що до смерті йому залишається ціла вічність, а насправді – двадцять два годочки. А втім, це не так і мало, як і не багато, а рівно стільки, скільки вділив йому Господь. І в лютому 1971 року Борис Мозолевський їхав не просто на південь України, їхав, як виявилося, у безсмертя, їхав до своєї пекторалі, що чекала його у вічній пітьмі й муляці величезної могили вельможної скіфині…

Українське місто Орджонікідзе (Господи, до чого ж неоковирне і чуже слов’янам ймення!) виникло за 5 кілометрів від залізничної станції Чортомлик у 1934 році – спершу як шахтарське селище, а через 22 роки, об’єднавшись з іншими селами, потрапило до категорії міст.

У районі Орджонікідзе, у західній його частині, й опинився скіфський курган IV століття до нашої ери – заввишки майже 9, діаметром – 70 метрів. Простояв він дві тисячі з лишком років.

Коров’як на могилі і тирса,

Над могилою небо як дзвін.

Щирим золотом степ цей світився,

Казанами і чашами цвів…

Борис ще раніше запримітив Товсту Могилу і все при нагоді придивлявся до неї, вже напівзруйнованої, затиснутої міським електродепо і дачним масивом. Правда, спершу була думка, що то не скіфський курган, а – епохи бронзи. Але Борис згодом довів, що це таки надбання синів змієногої богині і бога-батька Папая. Ходив, придивлявся, наче прицінювався, і все казав – як закляття повторював: «Буде, буде, буде!.. Ой, буде, ой, буде, буде, буде щось – треба копати!»

Скіфські кургани насипалися не із звичайної землі (в такому разі вони довго не протрималися б), а – з дерну. Його різали далеко від місця поховання (щоб не псувати навколишню територію, де спочиватиме владика), в долинах річок, часто привозили ще мокрим, щоб він міцніше злютувався, немов цементом. Царську вічну домівку викладали неспішно, як неквапно йшли, ремигаючи, комолі воли, як спроквола скрипіли дерев’яні колеса скіфських возів. Крім того, дерн символізував і згорнутий пастівник скіфського владики. Йдучи у світ предків, він брав із собою людей, коней, речі і частину свого степу. На тому світі, мовляв, із кургану буде розгорнуто і викладено з нього рідний цареві степ, на якому стоятиме його шатро і пастимуться табуни й отари…

Курган величезний (хто знає, скільки тисяч возів землі завезено, скільки десятків тисяч людей його споруджували?), тож робота тривала тижнів зо три – з раннього ранку й до сутінків. Грандіозну «хату» скіфського царя оточував рів, у який скидали кістки жертовних тварин, з’їдених на поминках, та розбиті амфори, коли з них випивали вино. Під час розкопок було досліджено ті черепки, виміряно, скільки з них вийде амфор і скільки в ті грецькі посудини входило грецького ж вина. Виявилось, що його вистачило б на 5 тисяч чоловік з розрахунку по склянці вина на кожного. (А ще ж був і кумис, і різновидність його – бузат, і ще бозна-що тоді пили скіфи.)

Дослідили й кістки з’їдених на поминках тварин – якщо на них «наростити» м’ясо, то вийде по п’ять кілограмів на кожного з бенкетуючих п’яти тисяч чоловік. Ніби й багато – п’ять кілограмів «закусі» на одного пияка на один бенкет, – але не забуваймо, що інших страв тоді скіфи майже не знали, а поїсти всмак любили, тож м’ясо споживали щедро…

Отож приблизно п’ять тисяч скіфів з’їхалися з усієї округи на похорон свого царя, збиралися і верхи, й возами, з сім’ями, жінками, слугами. У долині ставали велелюдними таборами, гамірними і галасливими: скільки сягало око, тяглися намети, курені, коні, вози, верхівці – галас, лемент, дим багаття… Це було вражаюче видовисько: навколо насипаного кургану всідалися тисячі бородатих і чубатих чоловіків у гостроверхих башликах і піднімали чаші за щасливу дорогу їхнього царя у світ предків. Ось тільки м’ясо вони їли різне – і про це дізналися археологи. Як і в житті, так і на поминках кожен знав своє місце. Тож різні купки кісток із з’їдених жертовних тварин належали різним тваринам. В одних купках, кинутих у рів, були лише кістки молодих оленів та лошат. М’ясо у них, звісно ж, найсмачніше, тож його їло начальство, себто вожді, старійшини, знатні, багаті, можні – ті, хто був при владі. В інших купах – кістки старих коней, власне, шкап, які не сьогодні-завтра мали померти від старості. Їх і позабивали – не пропадати ж добру! – рядовим скіфам для тризни по цареві.

Йдучи на той світ, скіфи, до речі, теж отримували різну, хоч і вічну (це єдине, що в них було справедливо і всім однаково) домівку – в залежності від місця, яке новопреставлений займав у суспільстві. Царям, ясна річ, – найвищі, найграндіозніші кургани, вождям, знатним та можним рангом нижче – і кургани рангом нижчі, а рядовим та простим – звичайний, рядовий, простий пагорбок, що розсиплеться, розвіється, буйними травами заросте і навічно зникне через п’ятдесят років…

І це ми, до речі, від скіфів запозичили: у нас одним – вождям, знатним, можним, партчинам (цих, слава Богу, в скіфів не було), начальству (особливо начальству!), як у Києві, приміром, то Байкове кладовище, рядовим – за 40–50 кілометрів од столиці «пролетарське» кладовище, куди вожді та керманичі ніколи не потрапляють і яке через 40–50 років буде знесене й перетворене на парк, як то вже вчинено не в одному місті. Але… Але не будемо відволікатися від нашої теми…

Отож курган зняли – і в центрі виявили вхідну яму (чорний від чорнозему квадрат), трохи збоку – другу, далі ще дві ями: для коней і конюхів. Побачили й грабіжницький хід, що вів до центральної ями. Бокове поховання ніби вціліло.

Борис Мозолевський на всяк випадок добре поприсипав землею ті квадрати поховальних ям (навколо розкопок уже постійно юрмилися цікаві та різний підозрілий люд, доскіпуючись, коли ж будуть виймати мертвяків із золотом), подякував директорові комбінату Григорію Лукичу за допомогу і подався до Києва – треба було приготуватися як слід до розробок, вибити необхідні кошти на експедицію, зібрати саму експедицію, оформити на все літо відпустку за власний рахунок. Аж у квітні з експедицією та жалюгідними грошима повернувся до Орджонікідзе.

– Почали в квітні і, крім зняття насипу в лютому, все завершили в червні, – розповідав мені Євген Черненко. – Я на той час захистив кандидатську, працював в Інституті археології старшим науковим співробітником. Десь на початку травня негадано отримую від Бориса з Орджонікідзе телеграму: приїзди негайно, допоможеш мені… Щось буде, буде, буде… Я все відкинув, ускочив до купе швидкого поїзда, що мчав на південь, у Нікополь. Цікаво було попрацювати на розкопках (до речі, я розкопав майже чотириста скіфських курганів, а свисни мені завтра – помчу в будь-який край на розкопки, бо Скіфія – то, як кажуть, моє життя), а ще посильною допомогою віддячити Борисові. Адже коли він ще був редактором видавництва «Наукова думка», посприяв тому, аби моя перша книга «Скіфський обладунок» вийшла раніше років на два. Отож приїжджаю до Нікополя, звідти в Орджонікідзе, а там одразу ж до Товстої Могили. Борис – на піднесенні. Як завжди, швидко бурмотить: буде, буде, буде… Ой, буде щось, ой, буде, буде, буде щось блищати… Його оптимізмом перейнявся і я, ми запрацювали чітко і злагоджено.